четвер, 21 жовтня 2010 р.

Ніна Матвієнко

Співачка Ніна Митрофанівна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 р. в с. Неділище Ємільчинського району на Житомирщині у сім'ї Митрофана Устимовича та Антоніни Ільківни Матвієнків п'ятою дитиною. Окрім матері, її доглядали Толя, Люся, Марія і Микола, вона ж була нянькою Василеві, Валентині, Іванові, Михайлу, Поліні та Володі (у родині було одинадцять дітей). Працювати Ніна почала з чотирьох років: доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, одного літа навіть "наймитувала" у дядька Архипа в сусідньому хуторі Гонорино. "Я в такій сім'ї народилась, – зізнається співачка, – що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п'яним і вони з мамою співали..." Батько мав важкий характер. Горілка витравила з його душі співчуття і ласку. Не чули діти від нього доброго слова, ніколи тепла батьківська рука не опускалась з ніжністю на дитячі голови... Життєвим оберегом для родини стала мама – Антоніна Ільківна. Її енергії, добрих слів, ніжності і теплоти вистачало на всіх. Мала вона і неабиякий співочий талант, в повній мірі успадкований дочкою, могла співати в три, навіть, в чотири голоси. Ніна й досі впевнена: якби не обставини, якби не важка селянська доля, могла б її ненька стати великою співачкою (наприкінці 1970-х років Ніна записала диск із материними піснями).

З дитинства Ніна любила читати, ховалася під фікусом і потайки читала "Знедолених" Віктора Гюго (чому під фікусом? бо після відбою у спальнях світло вимикали, і лише під фікусом можна було почитати)... Звичайно, вона й не мріяла про кар'єру співачки. Сказати, що родина жила бідно, значить нічого не сказати. Щоб хоч якось полегшити собі життя, батьки вирішили віддати когось із дітей до інтернату. Вибір спинився на Ніні. Одинадцятилітня дівчинка мала веселий характер, легко сходилась з людьми. Мама вважала, що їй легше буде перенести розлуку з рідною домівкою. Отож, 1958 р. Ніна пішла навчатися в школу-інтернат в селищі Потіївка Радомишльського району. Це була перевірка сили її характеру і волі, любові до життя і до людей. Один із вихователів карав її за найменшу провину, годинами тримав у кутку на колінах, загадував виконувати найважчу роботу... Ламав горду душу. Не зламав, на щастя... Не зважаючи на те, що співачка була дрібненькою дівчинкою, вона стійко перенесла всі важкі випробування, не зневірилась, не загубила світлих почуттів і віри в себе. У школі займалася легкою атлетикою та акробатикою, співала пісні Людмили Зикіної. На все життя Ніна запам'ятала свого першого вчителя музики Юрія Павловича Мілієнка. Саме він і відкрив світові "поліський діамант", нашу чудову співачку Ніну Матвієнко.У дев'ятому класі закохалася у вчителя Івана (однак через нехорошу поведінку згодом його покинула). Одна з улюблених викладачок Людмила Іванівна, зачувши по радіо виступ хору імені Григорія Верьовки, порадила Ніні професійно зайнятись співом і спробувати себе у цьому мистецькому колективі. Дівчина дізналася про вокальну студію при хорі, поїхала туди, подивилася, сподобалось їй, але закінчивши інтернат, влаштувалася на завод "Хіммаш" копіювальницею, потім – помічницею кранівника. Там вперше почула вдячні слова про свій спів і нарешті кинула сміливий виклик долі – почувши, що в Житомирі набирають дівчат до участі в естрадному вокальному ансамблі, приїхала на проби до обласного центру. В Житомирській філармонії дійсно мріяли про створення жіночого вокального гурту. Але Ніна Матвієнко – природжена солістка, її неповторний голос, що має дивовижну силу і політ, близька до автентичної манера виконання ніяк не в'язалися з колективним естрадним співом... Ніні ввічливо відмовили (проби вдало пройшла інша легендарна українська співачка – Раїса Кириченко).

Невдача в Житомирі не спинила Ніну. Бажання співати було таким сильним, що в 1966 р. вона все кинула і поїхала до Києва в студію українського хору імені Григорія Верьовки. Там її талант було і помічено, і оцінено. Особливі слова подяки Ніна Матвієнко завжди адресує своєму викладачеві з вокалу Юлії Кроткевич і, звичайно, художньому керівникові хору Анатолію Авдієвському. Про нього вона якось написала: "Не чоловік – Церква"...

По закінченні у 1968 р. вокальної студії Ніна стає солісткою хору імені Григорія Верьовки. Саме в ньому і відбулося її професійне становлення, поступове і яскраве сходження до вершин творчої майстерності і слави – Ніна Матвієнко перемогла на Всеукраїнському конкурсі "Молоді голоси" (1978 р.), Всесоюзному телевізійному конкурсі "З піснею по життю" (1979 р.), Всесвітньому конкурсі фольклорних пісень (Братислава, 1979 р.), ХІІ Всесвітньому фестивалі молоді і студентів (Москва, 1985 р.). З 1968 р. Ніна Матвієнко разом з Марією Миколайчук та Валентиною Ковальською виступає у складі вокального тріо акапельного співу "Золоті ключі", а у 1991 р. стає солісткою камерного оркестру "Київська камерата". Відтоді розпочинається новий період в творчій долі Ніни Матвієнко – дивно виразний характер фольклорного співу співачки гармонійно поєднується з академічним стилем виконання "Камерати", тим самим розширюючи художній репертуар концертної практики колективу. Також плідно працює з ансамблями "Мрія", "Березень", "Кобза", хорами "Дударик" та "Хрещатик", капелою ім. А. Ревуцького.

1978 р., за великий внесок у розвиток українського мистецтва і за активну культурно-творчу діяльність Ніні Матвієнко присвоєно звання заслуженої артистки України. А вже 1985 р. Ніна Матвієнко стає народною артисткою України.

Ніні Матвієнко присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка (1988 р.), премію імені В. Вернадського (2000 р., рішенням ради Фонду інтелектуальної співпраці "Україна – XXI століття" за визначний інтелектуальний внесок у розвиток України), найпочесніше звання нашої держави – Герой України (2006 р.). З 1989 р. Ніна Матвієнко входить до Спілки кінематографістів України, 1991 р. стає Жінкою України, а з 2000 р. – Президентом українського відділення Міжнародної ради організацій фольклорних фестивалів та народного мистецтва (СІОРР). 1996 р. її нагородили вищою відзнакою Фонду Міжнародної премії імені М. А. Касяна – орденом Миколи Чудотворця за визначний вклад у примноження добра на Землі. 1997 р. Ніна Матвієнко стає кавалером державної нагороди – ордена княгині Ольги III ступеня. 1999 р. співачку нагороджено почесним знаком Всеукраїнського товариства "Просвіта" за вагомий особистий внесок у справу відродження української культури, формування національної свідомості, розбудову та зміцнення Української держави. 2002 р. Ніна Матвієнко нагороджена Орденом Святого Станіслава IV ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток культурного співробітництва України з іншими державами, у справу становлення української національної духовної та культурної еліти, видатні творчі досягнення, високий професіоналізм та значну добродійну діяльність.

Звісно, що за цим усім стоїть щоденна, важка і наполеглива праця. Тисячі концертів, зустрічей, творчих вечорів, записів на радіо і телебаченні, гастролі по Україні, країнах Європи, Північної і Південної Америки. Її майстерності аплодували в Мексиці, США, Канаді, Чехії, Польщі, Угорщині, Фінляндії, Кореї, Франції... Голосом Ніни Матвієнко співає й плаче Україна, але, окрім яскравого співочого таланту, вона має талант драматичної актриси. Її вміння перевтілюватись вражає. Не випадково режисери із задоволенням запрошують її до зйомок художніх і хронікально-документальних фільмів. Список кінематографічних робіт Ніни Матвієнко чималий. Вона грала в художніх картинах "Солом'яні дзвони", "Пропала грамота", "Золоте весілля"; знімалась в документальних фільмах "Кларнети ніжності", "Політ стріли", "Цвіт папороті", "Ой, глибокий колодязю", "Тризна", "Хор народний", "Дівочі мрії", "Ой, гаю мій, гаю", "Весняні варіації", "Ти, моя пісне"; брала участь у телевізійних виставах "Маруся Чурай", "Катерина Білокур", "Розлилися води на чотири броди". Озвучила піснями науково-популярні та хроніко-документальні фільми. В її творчому доробку також участь в радіоспектаклях "Лісова пісня", "Князь Святослав", "Сватання на Гончарівці". 1988 р. був знятий відеофільм за участю Ніни Матвієнко "Русалчин тиждень". 1995 р. артистка зіграла 16 вистав з американським театром La Mama E.T.C. (Нью-Йорк, США). 1997 р. Ніна Матвієнко разом із японським танцівником Тадаші Ендо та режисером Сергієм Проскурнею створила музичну виставу "Під сонцем", яка стала справжньою подією в культурно-мистецькому житті нашої держави. 1998 р. співачка бере активну участь у грандіозному музично-сценічному дійстві "Золотий камінь посіємо ми" (костюми для дійства створила художниця Галина Забашта, яка завжди допомагала Ніні Матвієнко; художниця працює у народному дусі, у руслі високої української моди: князівська доба, бароко; в її костюмах — подих сучасності, самобутній колорит одягу різних областей).

Мало хто знає про ще одну дивовижну грань творчого обдарування Ніни Матвієнко – її закоханість в літературу, в українське слово. 1975 р. вона заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і активно займається літературною творчістю. Ще в радянські часи Ніна Матвієнко написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань і есе. Її твори періодично з'являються на сторінках таких часописів, як "Україна", "Дзвін", "Жіночий Світ" та інших. Вершинним літературним надбанням співачки стала її біографічна книга "Ой виорю нивку широкую", яка вийшла в 2003 році у видавництві Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара". У книзі подано пісенно-музичний матеріал із власного репертуару (понад 250 народних пісень і творів українських композиторів – колядки і щедрівки, веснянки, пісні до Зелених свят, купальські та петрівчані, жниварські й обжинкові, весільні, колискові, поховальні, жартівливі й танцювальні, псальми, історичні та станові пісні, пісні про кохання, родинне життя...). 2004 р. вийшла книга спогадів Ніни Матвієнко "Уже так не буде, як є". Також мріє написати художній роман про любов. У неї, до речі, є власне визначення цього почуття: "Любов, як намисто: то розсиплеш його, то знову збереш". Зовсім недавно співачка записала вступне слово до аудіокниги Блаженнішого Любомира "Дорога до ближнього" (2010 р.).

1971 р. співачка одружилася з молодим художником Петром Гончарем – сином відомого українського фольклориста і етнографа, збирача старожитностей і українського вжиткового мистецтва Івана Гончара. Петро вперше побачив Ніну та почув її голос на концерті в Києві (1968 р.). Вже тоді він сказав, що Ніна буде його дружиною, згодом їх познайомив Лесь Харченко із квартету "Явір". 1972 р. народився Іванко, за ним Андрійко, а потім Антоніна. Сини пішли шляхом батька. Обидва вони – талановиті художники з власним мистецьким почерком і світобаченням. 2005 р., досягнувши віку Христа, син Іван зробив несподіваний крок, він вирішив піти в ченці і здійснив постриг. Антоніну все частіше можна зустріти на великих сценах. Вона продовжує справу матері. На ювілейних концертах, присвячених 60 – літтю Ніни Матвієнко, Антоніна співала разом з Ніною.

Траплялися у житті артистки і дуже драматичні періоди, вона доволі часто проходила стани депресії, кризи, коли не знала, що з нею діється (відчувала абсолютне внутрішнє безсилля, тому що сама в собі варилась, варилася в своєму побуті...). Якийсь час їй, навіть, забороняли виступати в урядових концертах.

У репертуарі співачки переважають українські народні пісні: календарно-обрядові, побутові, ліричні гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII-XVIII сторіччя. Є також і твори сучасних українських композиторів – Є. Станковича, Л. Дичко, О. Киви, І. Поклада, І. Кириліної, В. Шумейка, М. Скорика, О. Білаша, В. Смоги теля, Г. Гаврилець... Її пісні — це інтерпретація українського духу. Цей дух ніби закодований в інтонації народної пісні, яку без відчуття генетичної цілісності з українським народом не можна співати.

Дуже любить Ніна Матвієнко червоний борщ - "Варю борщ, і тут я помічаю цікаве явище: вкинула до квасолі картоплі, вона туди влетіла, як хазяйка; розіпхалась по всій каструлі і жде, щоб швидко закрила покришкою. Я усміхнулась і затулила, пасерую моркву із селерою, і теж туди, вона не дуже охоче зі сковороди злізла, ложкою мусила згрібать. Надула губи, аж піна пішла біла, бо ж олією її шмарувала. Покришкою боялась накривать, бо бачу - як шугоне, не зловлю, так і жде моменту. Але буряк так буряк, справжній козак, зайшов туди, наче з коня злетів: наробив гармидеру, бо ніхто вже й світу білого після нього не побачив. Закипіло раптом усе! Матьонко! А нема рукавиць, буряк вперся - от-от буде скандал! Зняла - і на холодне! Ху, встигла, як і буряк, бачу, впрів, злякавсь, що не вдержить таку масу баб'ячу! Ложкою їх повінчала, посварила - втихло!"

Біблійна істина говорить, що на батьківщині немає власних пророків. Неправда. Вони є! Нам потрібно лише вміти слухати і розуміти їхні голоси. Адже цими голосами співає і плаче Україна...

Немає коментарів:

Дописати коментар