"Сама собі і вчитель, і режисер, і продюсер."

Бадюк Наталія Василівна

Співачка, культпрацівниця.

Народилась 25 червня 1971 р. в с.Потіївка Радомишльського району (дівоче прізвище – Деньдобра).

У 1988 р. закінчила Потіївську середню школу, у 1992 р. – Житомирське училище культури (за фахом - хормейстер).

З 1992 р. працює художнім керівником Потіївського сільського Будинку культури.Співати почала ще в дитинстві, брала участь у шкільній художній самодіяльності. Володіє колоритним і сильним голосом (сопрано).

Постійна учасниця концертних програм і святкових заходів, що проводяться в Радомишльському районі, творчих звітів культармійців Радомишльщини на обласній сцені. Виступає з сольними номерами, в дуетах, як солістка хорових колективів, ансамблів. Є учасницею дуету "Калина" Потіївського Будинку культури (з Ольгою Палиш), а також керівником і солісткою жіночого вокального ансамблю "Любисток".

У репертуарі – естрадні, народні пісні, автентичні пісенні твори. Підготувала сольні концертні програми "Україна - моя любов", "Дякую Богові за талант", з якими виступала в Радомишлі, інших містах і селах краю.

Веде активну пошукову діяльність, збираючи і досліджуючи зразки місцевого фольклору, автентичної музики.

Брала участь у багатьох конкурсах і фестивалях, переважно у жанрі автентичного співу, де ставала лауреатом і дипломантом. Серед них - міжнародні фестивалі «Сорочинський ярмарок» (двічі), «Лесині джерела» (Новоград-Волинський), «Непротоптаний шлях» (Брест), «ПРО-Театр» (Москва), Всеукраїнський фестиваль «Червона рута», обласні – «Поліське перевесло» ім. Ніни Матвієнко, «Зорі над Убортю» (Овруч), "Короваю, мій раю" та ін.

Потіївський дуб

Скільки років було дубові, що височів донедавна на околиці Потіївки на Житомирщині, достеменно ніхто не знає. Але гігантом його пам'ятають ще в XIX столітті — розповідав мені тітчин чоловік, покійний нині Григорій Андрійович Максименко. Про це в свою чергу він почув від своєї бабусі. їй належала сіножать, посеред якої розкинув шати зелений красень.

Вирішила баба якось піти на прощу до Єрусалима, вклонитися Гробу Господньому. Хто з нас сьогодні може дозволити собі таку подорож — просто так, заради віри, а не шмаття на продаж?

На дорогу потрібні були гроші. І баба продала... дуба. За шість карбованців. Ні, не на будівельний матеріал, хоча з цього велетня вистачило б деревини якщо не на хату, то принаймні на добрячий хлів. Та ще й дров було б не на одну зиму, а свиням — жолудів. Просто у дерева і сіножаті навкруг нього з'явився новий власник. Ні в кого рука не піднялася б рубати таке дерево, розповідала баба. Ним пишалися сільчани. А мешканці навколишніх сіл, коли хотіли підкреслити чиюсь велич і силу, казали: здоровенний, мов потіївський дуб... У його затінку швидко верталися сили косарям.

Бабине паломництво тривало багато місяців. За цей час її супутниця - молодиця з Моделева - народила на пароплаві десь у Середземномор'ї хлопчика. А коли повернулися, малюк уже бігав і дивував поліщуків чудернацькими заморськими словами.

Першим на рідній землі прочан вітав дуб. Ще верст за десять від села баба впізнала далеко на обрії велетенську крону, що здіймалася над синіми смугами лісів.

І попросила жінка у дерева пробачення, одкупила його назад. Теж за шість карбованців.

Через роки сіножать і дуб над мальовничим рівчаком успадкував тітчин чоловік. Тут дядько Ригор навчав мене косити. А у хвилину перепочинку розповів оцю історію. І згадав дещо з власного життя.

В перші місяці війни він служив «шохвером», тягав своїм ЗІСом на буксирі гармату. Відступали, снарядів було обмаль. Одного дня шлях зненацька перетнули німецькі танки. Не встигли артилеристи одчепити гармату, як їх усіх накрив снаряд. Отямився дядько у полоні. То тепер німці такі добрі — гуманітарну допомогу шлють, а тим, хто на них спину гнув, марки випла¬чують. А тоді Ригор думав, що капець. У таборі посеред поля просто неба полонених варта цькувала собаками, якщо хтось одважувався підійти до колючого дроту. Їсти доводилося траву і листя. Коли, вирвавшись із полону, виснажений, завошивлений солдат (дружина не одразу впізнала його) повертався, гадав, що не подолає останніх кілометрів. Та побачив у синьому мареві рідну крону — заплакав, витер сльози і дійшов до своєї хати.

А тітка Люба згадувала, що дуб рятував життя і в буквальному розумінні — його просторе дупло під час нальотів фашистських літаків вміщувало одразу шістьох дорослих.

Коли прийшов мир, дядько Ригор уже не сів за кермо. Машини в колгоспі з'явилися пізніше. То вже старший син, Жорж, кататиме мене в кабіні зеленого «студебекера». Зате дядько став чудовим ковалем, теслею, механіком. Збудував собі нову хату, багатьом сельчанам, допомагав моєму батькові — безрукому фронтовикові. Виростили з тіткою дочку і чотирьох синів. Помер у 1993-му, якраз в День Радянської Армії.

Якось серед ночі за декілька років перед тим потіївчани прокинулися від дивного гудіння. Горів дуб! І грози не було, а в дуплі і на верхівці стовбура вирувало полум'я. Швидше всього, якісь розбишаки розклали в дуплі багаття. Примчали на машині пожежники. Але довго нічого не могли вдіяти. У наскрізному дуплі тяга утворилася, немов у соплі реактивного двигуна. Бабусі хрестилися і казали, що то почався кінець світу. Вогонь виривався нагору з потужним гуготінням, у якому можна було почути і тупіт татарської кінноти, і дзвін козацьких шабель, і громи революцій, і гуркіт німецьких танків. Десятки обгорілих сталевих коробок стояли по війні в тутешніх полях і гаях. Усе це бачив і пам'ятав старий дуб.

А за рік-другий потому навесні обпалене дерево, яке вважали мертвим, викинуло паростки, засвітилося, як раніше, зеленим сяйвом молодого листя. Правда, вже не таким розкішним, як колись.

Та вже наступної зими була буря. В якусь мить село здригнулося від сильного поштовху. Неначе важка бомба гупнула. То впав старий богатир. Деякі гілки увійшли на кілька метрів у мерзлу землю. Так там і лишилися.

... Бензопилка кілька разів скреготала і виходила з ладу. Ножі викрешували іскри, торкаючись старих осколків у тілі дуба. А надкорінну частину богатирського стовбура так і не змогли розпиляти.

Володимир ШУНЕВИЧ, всеукраїнська газета «Сільське життя»

ПРАВЕДНИК З ПРИБУТКА

Влітку 1944-го Прибутком поширився поголос, що у єврейського хлопчика Арона, який мешкав у родині Василя Рогутського, знайшлися рідні, котрі мають приїхати за ним. Але звідки й коли з’явилась ця дитина у сім’ї односельця, ніхто толком у селі не знав…

Одного осіннього дня 1941 року, коли гітлерівський чобіт уже впевнено топтав нашу землю, Василь Рогутський збирав гриби у лісі. Раптом в кущах зачулося дитяче схлипування. Дід Василь підійшов ближче і побачив перед собою переляканого і знесиленого хлопчика дев’яти-десятирічного віку. З першого погляду старий зрозумів: дитина з єврейської родини. А про те, що сталося з євреями у Радомислі в серпні, довкруж уже були добре начувані.

У ПОТІЇВЦІ ГОРІВ ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК

3 грудня о 22:24 на пункт зв’язку 16-ї Державної пожежно-рятувальної частини міста Радомишль надійшло повідомлення про пожежу у приватному дерев’яному житловому будинку, що розташований у селі Потіївка. Про займання службу порятунку «101» повідомили сусіди.

По прибуттю до місця події чергового караулу вогнеборців було встановлено, що вогнем охоплений дах оселі, та існує реальна загроза перекидання вогню на поруч розташовані господарчі будівлі. Зусиллями бійців ДСНС загоряння було локалізовано о 23:20 та повністю ліквідовано о 02:38. Вогонь знищив покрівлю, перекриття та домашнє майно. Загиблих та травмованих на місці події не виявлено.

Наразі фахівцями встановлюється причина виникнення пожежі, а також суми збитку та врятованих матеріальних цінностей.

Джерело