"Дорогу нам перекопали, третій тиждень через ліс у район мусимо добиратися. А за нами ж села Потіївка, Стара Буда, Нова Буда. І в кожному по тисячі чи й більше людей. Об'їжджати 20 кілометрів по ґрунтовій дорозі треба. Після дощу її геть розмило. Вода в криницях через ці розкопки пропала, — говорить жителька села Дубовик Радомишльського району на Житомирщині Наталя. Прізвище називати відмовляється.
До села веде асфальтована дорога. Проходить через дамбу між двома озерами. Два тижні тому на місці дороги вирили котлован завглибшки 5 м. Озеро спустили. Через це рівень води у криницях упав.
— Мені ті люди показали дозвіл державної служби з питань національної спадщини, — пояснює Тетяна Шпак, виконувач обов'язків сільського голови Заньківської сільради. — Усно пообіцяли, що дадуть 100 тисяч гривень на газифікацію села, якщо витягнуть танк. Але дозволу на розкопки я їм не давала. Люди незадоволені. Бо планували пару днів рити, а вже більше двох тижнів дорога розкопана. Тепер обіцяють, що до виборів дорогу відновлять. Я вже до СБУ та в міліцію зверталася. Вони приїхали, поговорили з ними і поїхали. Хто вони і звідки, не знаю.
Розкопки проводить фірма "Патек-Філіп". Дозвіл до кінця року їм видала Державна служба з питань національної спадщини. Викопаний танк мають віддати одному з музеїв України. Вивозити його за межі країни не можна. Якщо знайдуть цінності, то археологи мають право забрати 20%, а решту передати державі. За цим спостерігають правоохоронці. Вони цілодобово чергують на розкопках.
Прошу працівників подзвонити керівникові. Один з них телефонує Юлії. Та відмовляється говорити. Чути, що обіцяє приїхати, тільки-но журналісти поїдуть.
— Це якісь люди з Києва тут риють. Сказали, що танк із золотом шукатимуть, — говорить місцевий житель 45-річний Володимир Збиковський. — Нібито у жінки, яка цим керує, тут дєдушка жив. І розказував їй історію, як німецький танк в озеро впав. Але ніхто з місцевих цю жінку не знає. Навєрно, це одна з тих археологів, що вже років 15 до нас їздять. Одні лопатами пробували розкопати озеро. Потом привозили бура. Якісь навіть он ту хату над озером купили, щоб слідити за місцем.
Біля розритого котловану — старий покинутий будинок. Біля нього немає ні паркану, ні дерев. Навколо насипали землі, яку вигребли з озера. На дні ями зібралася вода. Помпи тимчасово виключили. Екскаватор відігнали за дерева. Кілька чоловіків ремонтують його.
— Екскаватор з першого разу сів на пузо, провалився. Довелося тягачем його витягувати, — каже Андрій з Міністерства з надзвичайних ситуацій. — Тільки відкачали воду, почали рити — поламався. Вже ніби нащупали щось, зачепили — порвали трос. Усьому можна знайти логічне пояснення, але тут ніби заколдоване місце. А людям ображатися нема чого, дорогу зробимо. Заодно озеро почистили.
Робітники спорудили біля котловану навіс, вкрили його очеретом. Розводять вогнище і готують юшку.
До краю ями підходять люди. Асфальт над урвищем надтріснутий. Рятувальники просять на ставати надто близько. За півгодини приходить зо 20 людей — місцеві та із сусідніх сіл. Двоє жінок приїхали велосипедом з Потіївки.
— Ми вже цього танка чекаємо, як манни небесної, — говорить Лідія у рожевій хустині. — Бо сказали, як викопають, дорогу назад поставлять. А нам же їздити в райцентр треба.
До паркану свого будинку виходить подружжя похилого віку.
— Тільки що якась жінка звонила. Питає, чи танк не викопали, — розповідає 81-річна Павліна Брощук. — Я чула, що тросами тягнули. Кажу, мабуть витягнули. Вона схопилася. Каже, в неї тісто підходить, борщ не доварився, але зараз прибіжить подивитися. Люди як помішалися.
Павліна Сергіївна додає, що її мати бачила, як танк впав у воду:
— У 1943 році тут німецький величезний танк проходив. Наші біля нього маленькими казалися. Отам на озері місток і водяна мельніца була. Партизани знали, що німці будуть сюдою відступати, і підпалили місток. Фашисти переїжджали і перекинулися у воду. У 1946-му наші солдати рішили підняти той танк. Перевділися у водолазів і стали нирять. Зачепили троси. Тягнули-тягнули, аж троси порвалися. Там джерела б'ють, от вони й засосали танк на той світ.
— Видно, заколдоване місце. Ніхто добитися не може, — каже 72-річний Григорій Брощук. — Це тягнеться з 1995 року, коли перший раз люди з Києва приїхали і зі своїм причандаллям усе тут облазили. Екстрасенса привозили. Він сказав їм, що точно танк є. Казали, що хлопці після війни, як купалися в озері, то на вишку танка ставали. Но я не вірю, бо в цій половині озера ніхто не купався. Вода була грязна, іржава. А за дамбою — чиста. І риба там водилася.
Німецькі полковники їхали з трофеями
— Є дані з архівів у Житомирі, що 1943 року в сусідньому селі Заньки на полі проходили бої, — говорить 42-річна Таїса Довга, вчителька історії Потіївської школи. — Коли німців розбили, їхні високопоставлені чини стали тікати через село Дубовик на танку "Тигр". На містку провалилися і потонули в озері. Німецький танк дістати не змогли, бо він 58 тонн важить. Упав на плавуни, де його ще більше засмоктало. Екіпаж складався з трьох чоловік, ніхто не вижив. Ніби всі вони були чи то полковниками, чи ще вищих чинів. Зазвичай вони збирали трофеї. Коли фашисти розстрілювали людей, то забирали у них золоті ланцюжки, хрестики, каблучки, сережки. Виривали золоті зуби у вбитих. Велика ймовірність, що в танку може бути багато золота.
неділю, 31 жовтня 2010 р.
Возле Потиевки, Житомирской области «танковая лихорадка» - все ищут мифический «Тигр» набитый сокровищами.
Третью неделю въезд в село Дубовик, Житомирской области, похож на поле битвы – перекопана вся дорога, везде охрана и военная техника. Неизвестные люди работают и днем и ночью, называют себя поисковиками и просят не показывать их лица. Говорят, что ищут в пруду немецкий танк «Тигр», который, якобы, затонул еще в 1943 году.
- Подняты архивы в Житомире. Там написано, что в 1943 году здесь столкнулось два танка. Мост был деревянный. Столкнулись танк Т-34 и немецкий. И они ушли под воду. Деревянный мост мы нашли, танк – нет. Пробивали, тут глубина большая, далеко до него еще, - говорит один из поисковиков Евгений.
За «временные неудобства» поисковики пообещали крестьянам 100 тысяч гривен на газ. Но люди уже готовы отказаться от денег, поскольку работы должны были вестись несколько дней, а растянулись на несколько недель. Перекопанной дорогой к селу ехать три километра. В объезд – целых двадцать. Еще и грунтовой дорогой. Поэтому в деревню уже перестали возить хлеб, а по вине копателей в колодцах помутнела вода.
- Ездим полями. Дорогу перекрыли, маршрутки не ходят, у людей нет сообщения с райцентром. Добираемся через одно село, через второе по грунтовым дорогам, - говорит Владимир Майструк, который тоже принимает участие в поисках танка.
Местные утверждают, что откопать именно немецкий танк пыталась уже не одна поисковая группа. Археологи даже купили неподалеку дом – следить за прудом и конкурентами. По селу ходят слухи, что в танке полно награбленных еще в войну разных сокровищ. Утонувшую технику, якобы, ищет иностранец. Он же и финансирует все работы.
- Говорили, что это какого-то немецкого графа сын был здесь еще молодым, и после того родственники ищут его, - поясняет Нина Рыхальская.
- Там какого фрица дедушка был. В том танке. И вроде бы они награбили драгоценности разные, и зубы золотые. И вроде бы там все это есть. Это такая версия была. Здесь бывали уже кто угодно – и ребята из Херсона, из Николаева, из Донецка, - говорит Владимир Майструк.
Представитель фирмы, которая ведет поиски, показывает документы на проведение работ, выданные государственной службой по вопросам национально-культурного наследия. Женщина уверяет – если танк найдут, то его передадут в музей. Правда, не уточняет в какой.
- С музеем никакой договор не подписан. Потому, что, например, не всем музеям, он нужен. Например, городу Радомышль не нужен. Может киевским музеям или региональным, более модным, - говорит представитель поисковой фирмы Юлия.
В Интернете немецкая техника времен Второй Мировой войны активно продается и покупается. Только за информацию о местонахождении «Тигра» предлагают от двух тысяч долларов. Цена за машину – от одного миллиона, в зависимости от состояния. Вряд ли украинский музей сможет позволить себе приобрести такой ценный экспонат. Обычно раритеты переправляют за границу, в частные коллекции.
Наконец, представительница фирмы призналась: переговоры о покупке танка уже ведутся, правда – с Германией.
- Это все будет проходить через министерство. Это они дают запрос. Процедура не быстрая, - говорит Юлия.
Председатель районной государственной администрации уверяет, что за этими работами следят милиция, МЧС и СБУ. Пока поисковикам дали время до среды. Как только работы закончатся, рабочие должны будут засыпать яму, и отремонтировать перерытые дороги.
- Правоохранительные органы проверили там все, сказали, что криминальных действий там никаких нет, - говорит глава Радомышльской РГА Игорь Харитончук.
Местные жители утверждают, что за танками в области уже началась настоящая охота. В соседнем селе в обмен на такую технику на постаменте некий американец предлагал газифицировать населенный пункт. Но люди отказались, сказали – память не продается.
Тем не менее, в нашей земле осталось еще немало ценных экспонатов, за которые коллекционеры готовы выложить не одну тысячу долларов. Правда, найти их не так-то просто. Но тот, кому улыбнется удача, может стать настоящим богачом.
- Подняты архивы в Житомире. Там написано, что в 1943 году здесь столкнулось два танка. Мост был деревянный. Столкнулись танк Т-34 и немецкий. И они ушли под воду. Деревянный мост мы нашли, танк – нет. Пробивали, тут глубина большая, далеко до него еще, - говорит один из поисковиков Евгений.
За «временные неудобства» поисковики пообещали крестьянам 100 тысяч гривен на газ. Но люди уже готовы отказаться от денег, поскольку работы должны были вестись несколько дней, а растянулись на несколько недель. Перекопанной дорогой к селу ехать три километра. В объезд – целых двадцать. Еще и грунтовой дорогой. Поэтому в деревню уже перестали возить хлеб, а по вине копателей в колодцах помутнела вода.
- Ездим полями. Дорогу перекрыли, маршрутки не ходят, у людей нет сообщения с райцентром. Добираемся через одно село, через второе по грунтовым дорогам, - говорит Владимир Майструк, который тоже принимает участие в поисках танка.
Местные утверждают, что откопать именно немецкий танк пыталась уже не одна поисковая группа. Археологи даже купили неподалеку дом – следить за прудом и конкурентами. По селу ходят слухи, что в танке полно награбленных еще в войну разных сокровищ. Утонувшую технику, якобы, ищет иностранец. Он же и финансирует все работы.
- Говорили, что это какого-то немецкого графа сын был здесь еще молодым, и после того родственники ищут его, - поясняет Нина Рыхальская.
- Там какого фрица дедушка был. В том танке. И вроде бы они награбили драгоценности разные, и зубы золотые. И вроде бы там все это есть. Это такая версия была. Здесь бывали уже кто угодно – и ребята из Херсона, из Николаева, из Донецка, - говорит Владимир Майструк.
Представитель фирмы, которая ведет поиски, показывает документы на проведение работ, выданные государственной службой по вопросам национально-культурного наследия. Женщина уверяет – если танк найдут, то его передадут в музей. Правда, не уточняет в какой.
- С музеем никакой договор не подписан. Потому, что, например, не всем музеям, он нужен. Например, городу Радомышль не нужен. Может киевским музеям или региональным, более модным, - говорит представитель поисковой фирмы Юлия.
В Интернете немецкая техника времен Второй Мировой войны активно продается и покупается. Только за информацию о местонахождении «Тигра» предлагают от двух тысяч долларов. Цена за машину – от одного миллиона, в зависимости от состояния. Вряд ли украинский музей сможет позволить себе приобрести такой ценный экспонат. Обычно раритеты переправляют за границу, в частные коллекции.
Наконец, представительница фирмы призналась: переговоры о покупке танка уже ведутся, правда – с Германией.
- Это все будет проходить через министерство. Это они дают запрос. Процедура не быстрая, - говорит Юлия.
Председатель районной государственной администрации уверяет, что за этими работами следят милиция, МЧС и СБУ. Пока поисковикам дали время до среды. Как только работы закончатся, рабочие должны будут засыпать яму, и отремонтировать перерытые дороги.
- Правоохранительные органы проверили там все, сказали, что криминальных действий там никаких нет, - говорит глава Радомышльской РГА Игорь Харитончук.
Местные жители утверждают, что за танками в области уже началась настоящая охота. В соседнем селе в обмен на такую технику на постаменте некий американец предлагал газифицировать населенный пункт. Но люди отказались, сказали – память не продается.
Тем не менее, в нашей земле осталось еще немало ценных экспонатов, за которые коллекционеры готовы выложить не одну тысячу долларов. Правда, найти их не так-то просто. Но тот, кому улыбнется удача, может стать настоящим богачом.
четвер, 21 жовтня 2010 р.
Ніна Матвієнко
Співачка Ніна Митрофанівна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 р. в с. Неділище Ємільчинського району на Житомирщині у сім'ї Митрофана Устимовича та Антоніни Ільківни Матвієнків п'ятою дитиною. Окрім матері, її доглядали Толя, Люся, Марія і Микола, вона ж була нянькою Василеві, Валентині, Іванові, Михайлу, Поліні та Володі (у родині було одинадцять дітей). Працювати Ніна почала з чотирьох років: доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, одного літа навіть "наймитувала" у дядька Архипа в сусідньому хуторі Гонорино. "Я в такій сім'ї народилась, – зізнається співачка, – що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п'яним і вони з мамою співали..." Батько мав важкий характер. Горілка витравила з його душі співчуття і ласку. Не чули діти від нього доброго слова, ніколи тепла батьківська рука не опускалась з ніжністю на дитячі голови... Життєвим оберегом для родини стала мама – Антоніна Ільківна. Її енергії, добрих слів, ніжності і теплоти вистачало на всіх. Мала вона і неабиякий співочий талант, в повній мірі успадкований дочкою, могла співати в три, навіть, в чотири голоси. Ніна й досі впевнена: якби не обставини, якби не важка селянська доля, могла б її ненька стати великою співачкою (наприкінці 1970-х років Ніна записала диск із материними піснями).
З дитинства Ніна любила читати, ховалася під фікусом і потайки читала "Знедолених" Віктора Гюго (чому під фікусом? бо після відбою у спальнях світло вимикали, і лише під фікусом можна було почитати)... Звичайно, вона й не мріяла про кар'єру співачки. Сказати, що родина жила бідно, значить нічого не сказати. Щоб хоч якось полегшити собі життя, батьки вирішили віддати когось із дітей до інтернату. Вибір спинився на Ніні. Одинадцятилітня дівчинка мала веселий характер, легко сходилась з людьми. Мама вважала, що їй легше буде перенести розлуку з рідною домівкою. Отож, 1958 р. Ніна пішла навчатися в школу-інтернат в селищі Потіївка Радомишльського району. Це була перевірка сили її характеру і волі, любові до життя і до людей. Один із вихователів карав її за найменшу провину, годинами тримав у кутку на колінах, загадував виконувати найважчу роботу... Ламав горду душу. Не зламав, на щастя... Не зважаючи на те, що співачка була дрібненькою дівчинкою, вона стійко перенесла всі важкі випробування, не зневірилась, не загубила світлих почуттів і віри в себе. У школі займалася легкою атлетикою та акробатикою, співала пісні Людмили Зикіної. На все життя Ніна запам'ятала свого першого вчителя музики Юрія Павловича Мілієнка. Саме він і відкрив світові "поліський діамант", нашу чудову співачку Ніну Матвієнко.У дев'ятому класі закохалася у вчителя Івана (однак через нехорошу поведінку згодом його покинула). Одна з улюблених викладачок Людмила Іванівна, зачувши по радіо виступ хору імені Григорія Верьовки, порадила Ніні професійно зайнятись співом і спробувати себе у цьому мистецькому колективі. Дівчина дізналася про вокальну студію при хорі, поїхала туди, подивилася, сподобалось їй, але закінчивши інтернат, влаштувалася на завод "Хіммаш" копіювальницею, потім – помічницею кранівника. Там вперше почула вдячні слова про свій спів і нарешті кинула сміливий виклик долі – почувши, що в Житомирі набирають дівчат до участі в естрадному вокальному ансамблі, приїхала на проби до обласного центру. В Житомирській філармонії дійсно мріяли про створення жіночого вокального гурту. Але Ніна Матвієнко – природжена солістка, її неповторний голос, що має дивовижну силу і політ, близька до автентичної манера виконання ніяк не в'язалися з колективним естрадним співом... Ніні ввічливо відмовили (проби вдало пройшла інша легендарна українська співачка – Раїса Кириченко).
Невдача в Житомирі не спинила Ніну. Бажання співати було таким сильним, що в 1966 р. вона все кинула і поїхала до Києва в студію українського хору імені Григорія Верьовки. Там її талант було і помічено, і оцінено. Особливі слова подяки Ніна Матвієнко завжди адресує своєму викладачеві з вокалу Юлії Кроткевич і, звичайно, художньому керівникові хору Анатолію Авдієвському. Про нього вона якось написала: "Не чоловік – Церква"...
По закінченні у 1968 р. вокальної студії Ніна стає солісткою хору імені Григорія Верьовки. Саме в ньому і відбулося її професійне становлення, поступове і яскраве сходження до вершин творчої майстерності і слави – Ніна Матвієнко перемогла на Всеукраїнському конкурсі "Молоді голоси" (1978 р.), Всесоюзному телевізійному конкурсі "З піснею по життю" (1979 р.), Всесвітньому конкурсі фольклорних пісень (Братислава, 1979 р.), ХІІ Всесвітньому фестивалі молоді і студентів (Москва, 1985 р.). З 1968 р. Ніна Матвієнко разом з Марією Миколайчук та Валентиною Ковальською виступає у складі вокального тріо акапельного співу "Золоті ключі", а у 1991 р. стає солісткою камерного оркестру "Київська камерата". Відтоді розпочинається новий період в творчій долі Ніни Матвієнко – дивно виразний характер фольклорного співу співачки гармонійно поєднується з академічним стилем виконання "Камерати", тим самим розширюючи художній репертуар концертної практики колективу. Також плідно працює з ансамблями "Мрія", "Березень", "Кобза", хорами "Дударик" та "Хрещатик", капелою ім. А. Ревуцького.
1978 р., за великий внесок у розвиток українського мистецтва і за активну культурно-творчу діяльність Ніні Матвієнко присвоєно звання заслуженої артистки України. А вже 1985 р. Ніна Матвієнко стає народною артисткою України.
Ніні Матвієнко присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка (1988 р.), премію імені В. Вернадського (2000 р., рішенням ради Фонду інтелектуальної співпраці "Україна – XXI століття" за визначний інтелектуальний внесок у розвиток України), найпочесніше звання нашої держави – Герой України (2006 р.). З 1989 р. Ніна Матвієнко входить до Спілки кінематографістів України, 1991 р. стає Жінкою України, а з 2000 р. – Президентом українського відділення Міжнародної ради організацій фольклорних фестивалів та народного мистецтва (СІОРР). 1996 р. її нагородили вищою відзнакою Фонду Міжнародної премії імені М. А. Касяна – орденом Миколи Чудотворця за визначний вклад у примноження добра на Землі. 1997 р. Ніна Матвієнко стає кавалером державної нагороди – ордена княгині Ольги III ступеня. 1999 р. співачку нагороджено почесним знаком Всеукраїнського товариства "Просвіта" за вагомий особистий внесок у справу відродження української культури, формування національної свідомості, розбудову та зміцнення Української держави. 2002 р. Ніна Матвієнко нагороджена Орденом Святого Станіслава IV ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток культурного співробітництва України з іншими державами, у справу становлення української національної духовної та культурної еліти, видатні творчі досягнення, високий професіоналізм та значну добродійну діяльність.
Звісно, що за цим усім стоїть щоденна, важка і наполеглива праця. Тисячі концертів, зустрічей, творчих вечорів, записів на радіо і телебаченні, гастролі по Україні, країнах Європи, Північної і Південної Америки. Її майстерності аплодували в Мексиці, США, Канаді, Чехії, Польщі, Угорщині, Фінляндії, Кореї, Франції... Голосом Ніни Матвієнко співає й плаче Україна, але, окрім яскравого співочого таланту, вона має талант драматичної актриси. Її вміння перевтілюватись вражає. Не випадково режисери із задоволенням запрошують її до зйомок художніх і хронікально-документальних фільмів. Список кінематографічних робіт Ніни Матвієнко чималий. Вона грала в художніх картинах "Солом'яні дзвони", "Пропала грамота", "Золоте весілля"; знімалась в документальних фільмах "Кларнети ніжності", "Політ стріли", "Цвіт папороті", "Ой, глибокий колодязю", "Тризна", "Хор народний", "Дівочі мрії", "Ой, гаю мій, гаю", "Весняні варіації", "Ти, моя пісне"; брала участь у телевізійних виставах "Маруся Чурай", "Катерина Білокур", "Розлилися води на чотири броди". Озвучила піснями науково-популярні та хроніко-документальні фільми. В її творчому доробку також участь в радіоспектаклях "Лісова пісня", "Князь Святослав", "Сватання на Гончарівці". 1988 р. був знятий відеофільм за участю Ніни Матвієнко "Русалчин тиждень". 1995 р. артистка зіграла 16 вистав з американським театром La Mama E.T.C. (Нью-Йорк, США). 1997 р. Ніна Матвієнко разом із японським танцівником Тадаші Ендо та режисером Сергієм Проскурнею створила музичну виставу "Під сонцем", яка стала справжньою подією в культурно-мистецькому житті нашої держави. 1998 р. співачка бере активну участь у грандіозному музично-сценічному дійстві "Золотий камінь посіємо ми" (костюми для дійства створила художниця Галина Забашта, яка завжди допомагала Ніні Матвієнко; художниця працює у народному дусі, у руслі високої української моди: князівська доба, бароко; в її костюмах — подих сучасності, самобутній колорит одягу різних областей).
Мало хто знає про ще одну дивовижну грань творчого обдарування Ніни Матвієнко – її закоханість в літературу, в українське слово. 1975 р. вона заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і активно займається літературною творчістю. Ще в радянські часи Ніна Матвієнко написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань і есе. Її твори періодично з'являються на сторінках таких часописів, як "Україна", "Дзвін", "Жіночий Світ" та інших. Вершинним літературним надбанням співачки стала її біографічна книга "Ой виорю нивку широкую", яка вийшла в 2003 році у видавництві Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара". У книзі подано пісенно-музичний матеріал із власного репертуару (понад 250 народних пісень і творів українських композиторів – колядки і щедрівки, веснянки, пісні до Зелених свят, купальські та петрівчані, жниварські й обжинкові, весільні, колискові, поховальні, жартівливі й танцювальні, псальми, історичні та станові пісні, пісні про кохання, родинне життя...). 2004 р. вийшла книга спогадів Ніни Матвієнко "Уже так не буде, як є". Також мріє написати художній роман про любов. У неї, до речі, є власне визначення цього почуття: "Любов, як намисто: то розсиплеш його, то знову збереш". Зовсім недавно співачка записала вступне слово до аудіокниги Блаженнішого Любомира "Дорога до ближнього" (2010 р.).
1971 р. співачка одружилася з молодим художником Петром Гончарем – сином відомого українського фольклориста і етнографа, збирача старожитностей і українського вжиткового мистецтва Івана Гончара. Петро вперше побачив Ніну та почув її голос на концерті в Києві (1968 р.). Вже тоді він сказав, що Ніна буде його дружиною, згодом їх познайомив Лесь Харченко із квартету "Явір". 1972 р. народився Іванко, за ним Андрійко, а потім Антоніна. Сини пішли шляхом батька. Обидва вони – талановиті художники з власним мистецьким почерком і світобаченням. 2005 р., досягнувши віку Христа, син Іван зробив несподіваний крок, він вирішив піти в ченці і здійснив постриг. Антоніну все частіше можна зустріти на великих сценах. Вона продовжує справу матері. На ювілейних концертах, присвячених 60 – літтю Ніни Матвієнко, Антоніна співала разом з Ніною.
Траплялися у житті артистки і дуже драматичні періоди, вона доволі часто проходила стани депресії, кризи, коли не знала, що з нею діється (відчувала абсолютне внутрішнє безсилля, тому що сама в собі варилась, варилася в своєму побуті...). Якийсь час їй, навіть, забороняли виступати в урядових концертах.
У репертуарі співачки переважають українські народні пісні: календарно-обрядові, побутові, ліричні гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII-XVIII сторіччя. Є також і твори сучасних українських композиторів – Є. Станковича, Л. Дичко, О. Киви, І. Поклада, І. Кириліної, В. Шумейка, М. Скорика, О. Білаша, В. Смоги теля, Г. Гаврилець... Її пісні — це інтерпретація українського духу. Цей дух ніби закодований в інтонації народної пісні, яку без відчуття генетичної цілісності з українським народом не можна співати.
Дуже любить Ніна Матвієнко червоний борщ - "Варю борщ, і тут я помічаю цікаве явище: вкинула до квасолі картоплі, вона туди влетіла, як хазяйка; розіпхалась по всій каструлі і жде, щоб швидко закрила покришкою. Я усміхнулась і затулила, пасерую моркву із селерою, і теж туди, вона не дуже охоче зі сковороди злізла, ложкою мусила згрібать. Надула губи, аж піна пішла біла, бо ж олією її шмарувала. Покришкою боялась накривать, бо бачу - як шугоне, не зловлю, так і жде моменту. Але буряк так буряк, справжній козак, зайшов туди, наче з коня злетів: наробив гармидеру, бо ніхто вже й світу білого після нього не побачив. Закипіло раптом усе! Матьонко! А нема рукавиць, буряк вперся - от-от буде скандал! Зняла - і на холодне! Ху, встигла, як і буряк, бачу, впрів, злякавсь, що не вдержить таку масу баб'ячу! Ложкою їх повінчала, посварила - втихло!"
Біблійна істина говорить, що на батьківщині немає власних пророків. Неправда. Вони є! Нам потрібно лише вміти слухати і розуміти їхні голоси. Адже цими голосами співає і плаче Україна...
З дитинства Ніна любила читати, ховалася під фікусом і потайки читала "Знедолених" Віктора Гюго (чому під фікусом? бо після відбою у спальнях світло вимикали, і лише під фікусом можна було почитати)... Звичайно, вона й не мріяла про кар'єру співачки. Сказати, що родина жила бідно, значить нічого не сказати. Щоб хоч якось полегшити собі життя, батьки вирішили віддати когось із дітей до інтернату. Вибір спинився на Ніні. Одинадцятилітня дівчинка мала веселий характер, легко сходилась з людьми. Мама вважала, що їй легше буде перенести розлуку з рідною домівкою. Отож, 1958 р. Ніна пішла навчатися в школу-інтернат в селищі Потіївка Радомишльського району. Це була перевірка сили її характеру і волі, любові до життя і до людей. Один із вихователів карав її за найменшу провину, годинами тримав у кутку на колінах, загадував виконувати найважчу роботу... Ламав горду душу. Не зламав, на щастя... Не зважаючи на те, що співачка була дрібненькою дівчинкою, вона стійко перенесла всі важкі випробування, не зневірилась, не загубила світлих почуттів і віри в себе. У школі займалася легкою атлетикою та акробатикою, співала пісні Людмили Зикіної. На все життя Ніна запам'ятала свого першого вчителя музики Юрія Павловича Мілієнка. Саме він і відкрив світові "поліський діамант", нашу чудову співачку Ніну Матвієнко.У дев'ятому класі закохалася у вчителя Івана (однак через нехорошу поведінку згодом його покинула). Одна з улюблених викладачок Людмила Іванівна, зачувши по радіо виступ хору імені Григорія Верьовки, порадила Ніні професійно зайнятись співом і спробувати себе у цьому мистецькому колективі. Дівчина дізналася про вокальну студію при хорі, поїхала туди, подивилася, сподобалось їй, але закінчивши інтернат, влаштувалася на завод "Хіммаш" копіювальницею, потім – помічницею кранівника. Там вперше почула вдячні слова про свій спів і нарешті кинула сміливий виклик долі – почувши, що в Житомирі набирають дівчат до участі в естрадному вокальному ансамблі, приїхала на проби до обласного центру. В Житомирській філармонії дійсно мріяли про створення жіночого вокального гурту. Але Ніна Матвієнко – природжена солістка, її неповторний голос, що має дивовижну силу і політ, близька до автентичної манера виконання ніяк не в'язалися з колективним естрадним співом... Ніні ввічливо відмовили (проби вдало пройшла інша легендарна українська співачка – Раїса Кириченко).
Невдача в Житомирі не спинила Ніну. Бажання співати було таким сильним, що в 1966 р. вона все кинула і поїхала до Києва в студію українського хору імені Григорія Верьовки. Там її талант було і помічено, і оцінено. Особливі слова подяки Ніна Матвієнко завжди адресує своєму викладачеві з вокалу Юлії Кроткевич і, звичайно, художньому керівникові хору Анатолію Авдієвському. Про нього вона якось написала: "Не чоловік – Церква"...
По закінченні у 1968 р. вокальної студії Ніна стає солісткою хору імені Григорія Верьовки. Саме в ньому і відбулося її професійне становлення, поступове і яскраве сходження до вершин творчої майстерності і слави – Ніна Матвієнко перемогла на Всеукраїнському конкурсі "Молоді голоси" (1978 р.), Всесоюзному телевізійному конкурсі "З піснею по життю" (1979 р.), Всесвітньому конкурсі фольклорних пісень (Братислава, 1979 р.), ХІІ Всесвітньому фестивалі молоді і студентів (Москва, 1985 р.). З 1968 р. Ніна Матвієнко разом з Марією Миколайчук та Валентиною Ковальською виступає у складі вокального тріо акапельного співу "Золоті ключі", а у 1991 р. стає солісткою камерного оркестру "Київська камерата". Відтоді розпочинається новий період в творчій долі Ніни Матвієнко – дивно виразний характер фольклорного співу співачки гармонійно поєднується з академічним стилем виконання "Камерати", тим самим розширюючи художній репертуар концертної практики колективу. Також плідно працює з ансамблями "Мрія", "Березень", "Кобза", хорами "Дударик" та "Хрещатик", капелою ім. А. Ревуцького.
1978 р., за великий внесок у розвиток українського мистецтва і за активну культурно-творчу діяльність Ніні Матвієнко присвоєно звання заслуженої артистки України. А вже 1985 р. Ніна Матвієнко стає народною артисткою України.
Ніні Матвієнко присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка (1988 р.), премію імені В. Вернадського (2000 р., рішенням ради Фонду інтелектуальної співпраці "Україна – XXI століття" за визначний інтелектуальний внесок у розвиток України), найпочесніше звання нашої держави – Герой України (2006 р.). З 1989 р. Ніна Матвієнко входить до Спілки кінематографістів України, 1991 р. стає Жінкою України, а з 2000 р. – Президентом українського відділення Міжнародної ради організацій фольклорних фестивалів та народного мистецтва (СІОРР). 1996 р. її нагородили вищою відзнакою Фонду Міжнародної премії імені М. А. Касяна – орденом Миколи Чудотворця за визначний вклад у примноження добра на Землі. 1997 р. Ніна Матвієнко стає кавалером державної нагороди – ордена княгині Ольги III ступеня. 1999 р. співачку нагороджено почесним знаком Всеукраїнського товариства "Просвіта" за вагомий особистий внесок у справу відродження української культури, формування національної свідомості, розбудову та зміцнення Української держави. 2002 р. Ніна Матвієнко нагороджена Орденом Святого Станіслава IV ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток культурного співробітництва України з іншими державами, у справу становлення української національної духовної та культурної еліти, видатні творчі досягнення, високий професіоналізм та значну добродійну діяльність.
Звісно, що за цим усім стоїть щоденна, важка і наполеглива праця. Тисячі концертів, зустрічей, творчих вечорів, записів на радіо і телебаченні, гастролі по Україні, країнах Європи, Північної і Південної Америки. Її майстерності аплодували в Мексиці, США, Канаді, Чехії, Польщі, Угорщині, Фінляндії, Кореї, Франції... Голосом Ніни Матвієнко співає й плаче Україна, але, окрім яскравого співочого таланту, вона має талант драматичної актриси. Її вміння перевтілюватись вражає. Не випадково режисери із задоволенням запрошують її до зйомок художніх і хронікально-документальних фільмів. Список кінематографічних робіт Ніни Матвієнко чималий. Вона грала в художніх картинах "Солом'яні дзвони", "Пропала грамота", "Золоте весілля"; знімалась в документальних фільмах "Кларнети ніжності", "Політ стріли", "Цвіт папороті", "Ой, глибокий колодязю", "Тризна", "Хор народний", "Дівочі мрії", "Ой, гаю мій, гаю", "Весняні варіації", "Ти, моя пісне"; брала участь у телевізійних виставах "Маруся Чурай", "Катерина Білокур", "Розлилися води на чотири броди". Озвучила піснями науково-популярні та хроніко-документальні фільми. В її творчому доробку також участь в радіоспектаклях "Лісова пісня", "Князь Святослав", "Сватання на Гончарівці". 1988 р. був знятий відеофільм за участю Ніни Матвієнко "Русалчин тиждень". 1995 р. артистка зіграла 16 вистав з американським театром La Mama E.T.C. (Нью-Йорк, США). 1997 р. Ніна Матвієнко разом із японським танцівником Тадаші Ендо та режисером Сергієм Проскурнею створила музичну виставу "Під сонцем", яка стала справжньою подією в культурно-мистецькому житті нашої держави. 1998 р. співачка бере активну участь у грандіозному музично-сценічному дійстві "Золотий камінь посіємо ми" (костюми для дійства створила художниця Галина Забашта, яка завжди допомагала Ніні Матвієнко; художниця працює у народному дусі, у руслі високої української моди: князівська доба, бароко; в її костюмах — подих сучасності, самобутній колорит одягу різних областей).
Мало хто знає про ще одну дивовижну грань творчого обдарування Ніни Матвієнко – її закоханість в літературу, в українське слово. 1975 р. вона заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і активно займається літературною творчістю. Ще в радянські часи Ніна Матвієнко написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань і есе. Її твори періодично з'являються на сторінках таких часописів, як "Україна", "Дзвін", "Жіночий Світ" та інших. Вершинним літературним надбанням співачки стала її біографічна книга "Ой виорю нивку широкую", яка вийшла в 2003 році у видавництві Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара". У книзі подано пісенно-музичний матеріал із власного репертуару (понад 250 народних пісень і творів українських композиторів – колядки і щедрівки, веснянки, пісні до Зелених свят, купальські та петрівчані, жниварські й обжинкові, весільні, колискові, поховальні, жартівливі й танцювальні, псальми, історичні та станові пісні, пісні про кохання, родинне життя...). 2004 р. вийшла книга спогадів Ніни Матвієнко "Уже так не буде, як є". Також мріє написати художній роман про любов. У неї, до речі, є власне визначення цього почуття: "Любов, як намисто: то розсиплеш його, то знову збереш". Зовсім недавно співачка записала вступне слово до аудіокниги Блаженнішого Любомира "Дорога до ближнього" (2010 р.).
1971 р. співачка одружилася з молодим художником Петром Гончарем – сином відомого українського фольклориста і етнографа, збирача старожитностей і українського вжиткового мистецтва Івана Гончара. Петро вперше побачив Ніну та почув її голос на концерті в Києві (1968 р.). Вже тоді він сказав, що Ніна буде його дружиною, згодом їх познайомив Лесь Харченко із квартету "Явір". 1972 р. народився Іванко, за ним Андрійко, а потім Антоніна. Сини пішли шляхом батька. Обидва вони – талановиті художники з власним мистецьким почерком і світобаченням. 2005 р., досягнувши віку Христа, син Іван зробив несподіваний крок, він вирішив піти в ченці і здійснив постриг. Антоніну все частіше можна зустріти на великих сценах. Вона продовжує справу матері. На ювілейних концертах, присвячених 60 – літтю Ніни Матвієнко, Антоніна співала разом з Ніною.
Траплялися у житті артистки і дуже драматичні періоди, вона доволі часто проходила стани депресії, кризи, коли не знала, що з нею діється (відчувала абсолютне внутрішнє безсилля, тому що сама в собі варилась, варилася в своєму побуті...). Якийсь час їй, навіть, забороняли виступати в урядових концертах.
У репертуарі співачки переважають українські народні пісні: календарно-обрядові, побутові, ліричні гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII-XVIII сторіччя. Є також і твори сучасних українських композиторів – Є. Станковича, Л. Дичко, О. Киви, І. Поклада, І. Кириліної, В. Шумейка, М. Скорика, О. Білаша, В. Смоги теля, Г. Гаврилець... Її пісні — це інтерпретація українського духу. Цей дух ніби закодований в інтонації народної пісні, яку без відчуття генетичної цілісності з українським народом не можна співати.
Дуже любить Ніна Матвієнко червоний борщ - "Варю борщ, і тут я помічаю цікаве явище: вкинула до квасолі картоплі, вона туди влетіла, як хазяйка; розіпхалась по всій каструлі і жде, щоб швидко закрила покришкою. Я усміхнулась і затулила, пасерую моркву із селерою, і теж туди, вона не дуже охоче зі сковороди злізла, ложкою мусила згрібать. Надула губи, аж піна пішла біла, бо ж олією її шмарувала. Покришкою боялась накривать, бо бачу - як шугоне, не зловлю, так і жде моменту. Але буряк так буряк, справжній козак, зайшов туди, наче з коня злетів: наробив гармидеру, бо ніхто вже й світу білого після нього не побачив. Закипіло раптом усе! Матьонко! А нема рукавиць, буряк вперся - от-от буде скандал! Зняла - і на холодне! Ху, встигла, як і буряк, бачу, впрів, злякавсь, що не вдержить таку масу баб'ячу! Ложкою їх повінчала, посварила - втихло!"
Біблійна істина говорить, що на батьківщині немає власних пророків. Неправда. Вони є! Нам потрібно лише вміти слухати і розуміти їхні голоси. Адже цими голосами співає і плаче Україна...
Самойленко Анатолій Михайлович
Засновник наукової школи з теорії багаточастотних коливань та теорії імпульсних систем, що визнана математичними центрами світу. Академік Національної академії наук України (1995), заслужений діяч науки і техніки України (1998), двічі лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1985, 1996).
Народився 2 січня 1938 року в с. Потіївка Радомишльського району Житомирської області. В 1960 році закінчив механіко-математичний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю "математика", а в 1963 — аспірантуру Інституту математики АН УРСР. Наукова та науково-педагогічна діяльність Анатолія Михайловича проходила в Інституті математики НАН України та Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. З 1988 року А. М. Самойленко є директором академічного інституту, з 2006 року — академіком-секретарем Відділення математики НАН України. В 1978 р. його було обрано членом-кореспондентом, а в 1995 р. — дійсним членом Національної академії наук України. З 2002 р. є дійсним членом Європейської АН.
А. М. Самойленко — автор біля 400 наукових праць, серед яких 30 монографій та 15 учбових посібників. Більшість його робіт переведено за кордоном. Наукові інтереси Анатолія Михайловича охоплюють широке коло складних та актуальних математичних проблем. Міжнародне визнання його досліджень підтверджують загальновизнані в світовій математичній літературі терміни: "чисельно-аналітичний метод Самойленка", "функція Гріна — Самойленка" та інші.
Вчений приділяє велику увагу підготовці висококваліфікованих наукових кадрів. Серед його учнів — 20 докторів та 72 кандидатів фізико-математичних наук, які успішно працюють у багатьох математичних центрах ряду країн. Він є членом Українського та Американського математичних товариств, членом редакційних колегій українських та зарубіжних журналів, серед них "Доповіді Національної академії наук України", "Нелінійні коливання", "Український математичний журнал", "У світі математики", "Nonlinear Mathematical Physics", "Memoirs on Differential Equations and Mathematical Physics" та інші.
А. М. Самойленко нагороджений орденом Дружби народів (1984) та орденом "За заслуги" III ступеня (2003), Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України (1987). Він є лауреатом Державних премій України в галузі науки і техніки (1985, 1996), Республіканської премії ім. М. Островського (1968), премій Академії наук України ім. М. Крилова (1981) та М. Боголюбова (1998), премій НАН України ім. М. Лаврентьєва (2000) та М. Островського (2004), "Соросівський професор" (1998). Заслужений діяч науки і техніки України (1998).
Біографічні відомості:
02.01.1938 р. — народився в с. Потіївка Радомишльського району Житомирської області;
1960 р. закінчив механіко-математичний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю "математика";
1960-63 рр. — аспірант Інституту математики АН УРСР;
1963-1974 рр. — працював у Інституті математики АН УРСР;
1974-1987 рр. — завідувач кафедри інтегральних та диференціальних рівнянь механіко-математичного факультету Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка;
з 1987 р. — завідувач відділу звичайних диференціальних рівнянь Інституту математики НАН України;
з 1988 р. — директор Інституту математики НАН України;
з 2006 р. — академік-секретар Відділення математики НАН України.
Наукові ступені та звання:
1963 р. — захистив кандидатську дисертацію "Применение ассимптотических методов для исследования нелинейных дифференциальных уравнений с нерегулярной правой частью";
1968 р. — захистив докторську дисертацію "Некоторые вопросы теории периодических и квазипериодических систем";
1974 р. — професор кафедри інтегральних та диференціальних рівнянь;
1978 р. — член-кореспондент Академії наук УРСР зі спеціальності "математика";
1995 р. — дійсний член НАН України;
2002 р. — дійсний член Європейської АН.
Народився 2 січня 1938 року в с. Потіївка Радомишльського району Житомирської області. В 1960 році закінчив механіко-математичний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю "математика", а в 1963 — аспірантуру Інституту математики АН УРСР. Наукова та науково-педагогічна діяльність Анатолія Михайловича проходила в Інституті математики НАН України та Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. З 1988 року А. М. Самойленко є директором академічного інституту, з 2006 року — академіком-секретарем Відділення математики НАН України. В 1978 р. його було обрано членом-кореспондентом, а в 1995 р. — дійсним членом Національної академії наук України. З 2002 р. є дійсним членом Європейської АН.
А. М. Самойленко — автор біля 400 наукових праць, серед яких 30 монографій та 15 учбових посібників. Більшість його робіт переведено за кордоном. Наукові інтереси Анатолія Михайловича охоплюють широке коло складних та актуальних математичних проблем. Міжнародне визнання його досліджень підтверджують загальновизнані в світовій математичній літературі терміни: "чисельно-аналітичний метод Самойленка", "функція Гріна — Самойленка" та інші.
Вчений приділяє велику увагу підготовці висококваліфікованих наукових кадрів. Серед його учнів — 20 докторів та 72 кандидатів фізико-математичних наук, які успішно працюють у багатьох математичних центрах ряду країн. Він є членом Українського та Американського математичних товариств, членом редакційних колегій українських та зарубіжних журналів, серед них "Доповіді Національної академії наук України", "Нелінійні коливання", "Український математичний журнал", "У світі математики", "Nonlinear Mathematical Physics", "Memoirs on Differential Equations and Mathematical Physics" та інші.
А. М. Самойленко нагороджений орденом Дружби народів (1984) та орденом "За заслуги" III ступеня (2003), Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України (1987). Він є лауреатом Державних премій України в галузі науки і техніки (1985, 1996), Республіканської премії ім. М. Островського (1968), премій Академії наук України ім. М. Крилова (1981) та М. Боголюбова (1998), премій НАН України ім. М. Лаврентьєва (2000) та М. Островського (2004), "Соросівський професор" (1998). Заслужений діяч науки і техніки України (1998).
Біографічні відомості:
02.01.1938 р. — народився в с. Потіївка Радомишльського району Житомирської області;
1960 р. закінчив механіко-математичний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю "математика";
1960-63 рр. — аспірант Інституту математики АН УРСР;
1963-1974 рр. — працював у Інституті математики АН УРСР;
1974-1987 рр. — завідувач кафедри інтегральних та диференціальних рівнянь механіко-математичного факультету Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка;
з 1987 р. — завідувач відділу звичайних диференціальних рівнянь Інституту математики НАН України;
з 1988 р. — директор Інституту математики НАН України;
з 2006 р. — академік-секретар Відділення математики НАН України.
Наукові ступені та звання:
1963 р. — захистив кандидатську дисертацію "Применение ассимптотических методов для исследования нелинейных дифференциальных уравнений с нерегулярной правой частью";
1968 р. — захистив докторську дисертацію "Некоторые вопросы теории периодических и квазипериодических систем";
1974 р. — професор кафедри інтегральних та диференціальних рівнянь;
1978 р. — член-кореспондент Академії наук УРСР зі спеціальності "математика";
1995 р. — дійсний член НАН України;
2002 р. — дійсний член Європейської АН.
Іван Федотович Бугайченко
1942
с. Потіївка. Радомишльський район. На початку 1942 року секретар Тернопільського ОК ЛКСМУ, член ЦК ЛКСМУ Іван Бугайченко створив у Потіївському районі підпільну комсомольсько-молодіжну організацію. Її очолив підпільний комітет, до складу якого ввійшли комуністи І. Ф. Бугайченко, С. Р. Пивовар, А. І. Осадчий, І. Д. Корнієнко.
Комітет зв’язався з підпільними комсомольськими групами, що існували в селах Потіївці, Ляховій, Котовці, Будилівці, Моделеві. До Дня Конституції підпільники надрукували масовим тиражем газету, на сторінках якої викривалася фашистська пропаганда. Підпільні групи знищили 30 старост і поліцаїв, передали партизанам чимало зброї, врятували від німецького рабства 2 тисячі молоді.
У грудні підпілля налічувало 150 чоловік. Його керівництво планувало створити партизанський загін, але 29 грудня 1942 року гестапо арештувало Івана Бугайченка. Вісім днів фашисти катували молодого комуніста. Нічого не дізнавшись, вони закопали його живцем у землю на подвір’ї жандармерії села Потіївки.
І. Ф. Бугайченку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу і навічно обрано до складу Житомирського обкому ЛКСМУ. В селі йому споруджено пам’ятник. У Тернополі є вулиця і середня школа № 4 його імені.
с. Потіївка. Радомишльський район. На початку 1942 року секретар Тернопільського ОК ЛКСМУ, член ЦК ЛКСМУ Іван Бугайченко створив у Потіївському районі підпільну комсомольсько-молодіжну організацію. Її очолив підпільний комітет, до складу якого ввійшли комуністи І. Ф. Бугайченко, С. Р. Пивовар, А. І. Осадчий, І. Д. Корнієнко.
Комітет зв’язався з підпільними комсомольськими групами, що існували в селах Потіївці, Ляховій, Котовці, Будилівці, Моделеві. До Дня Конституції підпільники надрукували масовим тиражем газету, на сторінках якої викривалася фашистська пропаганда. Підпільні групи знищили 30 старост і поліцаїв, передали партизанам чимало зброї, врятували від німецького рабства 2 тисячі молоді.
У грудні підпілля налічувало 150 чоловік. Його керівництво планувало створити партизанський загін, але 29 грудня 1942 року гестапо арештувало Івана Бугайченка. Вісім днів фашисти катували молодого комуніста. Нічого не дізнавшись, вони закопали його живцем у землю на подвір’ї жандармерії села Потіївки.
І. Ф. Бугайченку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу і навічно обрано до складу Житомирського обкому ЛКСМУ. В селі йому споруджено пам’ятник. У Тернополі є вулиця і середня школа № 4 його імені.
неділю, 17 жовтня 2010 р.
суботу, 16 жовтня 2010 р.
пʼятницю, 8 жовтня 2010 р.
Підписатися на:
Дописи (Atom)