Стаття "Лебеді повернуться на весні" з журналу "Дніпро" № 12 1984 року

 «За особливі заслуги, мужність і героїзм, проявлені в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників у період Великої Віт­чизняної війни 1941—1945 рр., присвоїти звання Героя Радян­ського Союзу Бугайченку Іванові Федотовичу, посмертно».

(З Указу Президії Верховної Рада СРСР від 8 травня 1965 року)

Навіть старі люди, що пережили лихоліття, не пригадують, аби ще колись так ви­колосилися в їхньому Надзбручанському краї добірні хліба! Вродили не на поміщиць­ких землях, а на колгоспних ланах. Бо кожен, хто вкладав тут свою працю, свідомий був безмежної гордості, що саме він є віднині й навічно їхнім господарем. Чужинці топтали цю землю, палили села, вбивали непокірних. У літописах та легендах зали­шилася пам'ять про всенародну боротьбу. Вогонь і меч нашу землю, наших людей скорити не змогли.

Мов пишна ружа на сонці, почало розквітати життя колишніх бідаків: вікопомний Вересень тридцять дев'ятого приніс у кожну оселю Надзбручанського краю радість і тверду віру в щасливе майбутнє.

Червоний Вересень поклав початок новим, соціалістичним перетворенням, що здій­снювалися в умовах жорстокої класової боротьби. Особливо скаженіли колишні помі­щики, куркулі, прихвосні уніатської церкви, українські буржуазні націоналісти.

Радянська влада в Галичині переживала період становлення. Надійними її пов­предами зарекомендували себе комсомольці Тернопільщини. Вони першими вступали до колгоспів, відкривали школи, клуби, створювали піонерські загони. Комсомол Надзбруччя допомагав утверджувати на місцях Радянську владу.

З цим Надзбручанським краєм і поєднає згодом свою долю славний син україн­ського народу, гідний представник Ленінського комсомолу Іван Бугайченко.

...У глухому, далекому від битих шляхів селі Михайлівці на Харківщині, в бід­няцькій родині Федота Бугайченка на зелені свята народився син Іван. Нелегко було Федотові, а стало ще важче — як-не-як, а сімох дітей прогодувати треба. І ні тобі конячини, ні шматка поля, ні спадщини. Тож коли почали організовуватися колгоспи, першим записався Бугайченко. Середульший Іванко (мати ніжно називала його "чорнявеньке моє") небайдужий був до науки. До школи ходив залюбки, хоч від­стань до неї чималенька — двадцять кілометрів. Ось і семирічка за плечима. Радіють батько й мати — у сина лише п'ятірки! І добре, що хоче вчитися далі. Іван успішно складає екзамени до Київського педагогічного технікуму, закінчує його і повертаєть­ся в рідне село. Вчителює. А згодом він — секретар комсомольського осередку.

Тут же, на Харківщині, у Писаревському та Золочівському районах працював у комсомолі. Товариші почали називати його шанобливо — Іваном Федотовичем.

1934 року пішов у Червону Армію добровольцем. Іван писав у листі до брата Павла: «Захист СРСР — це найпочесніша справа для громадян нашої країни, тим більше для нас — членів Ленінського комсомолу». Служба його проходить у Кам'янці-Подільському. Рядовий-прикордонник, згодом молодший командир і секретар комсо­мольського бюро, інструктор по політро­боті. У І937-му та 1939-му Іван Бугай­ченко обирається делегатом X та XI з'їздів комсомолу України.

...Свідки короткого, але яскравого, як спалах, молодого життя — три черво­ні книжечки. Кожна з них — часточка великого А мужнього серця:

«Посвідчення № 5. Тов. Бугайчен­ко І. Ф. працює в Тернопільському ОК ЛКСМУ секретарем... 1939 — 1941 роки».

«Депутатський квиток № 19. Пред'яв­ник тов. Бугайченко І. Ф. обраний де­путатом від Ігровецької виборчої окру­ги... 1941 рік».

«Членський квиток № 11. Тов. Бугай­ченко Іван Федотович є членом Цен­трального Комітету Ленінської Кому­ністичної Спілки Молоді України, обра­ний на XII з'їзді ЛКСМУ».

Великі допитливі очі, широке роз­крилля брів, густий темний чуб, відкри­тий добрий погляд. Продовгувате облич­чя. Таким його запам'ятали друзі, однодумці. Навскіс гімнастерки з двома кубиками портупея через плече, Остання фо­тографія...

21 вересня 1940 року І. Ф. Бугайченко писав у статті «Комсомол Тернопільщини до першої обласної конференції», надрукованій в обласній газеті «Вільне життя»: «Минув рік з часу визволення Західної України від капіталістичної неволі. За цей рік комсомольська організація області зарекомендувала себе як справжній помічник партії... Цей рік показав боєздатність комсомольської організації області, готовність перемогти всілякі труднощі і справитися з найважливішими завданнями, які партія доручила комсомолу. Завдання комсомольської організації а перших же днів було визволяти з-під впливу різних контрреволюційних націоналістичних організацій, допо­могти політосвітнім органам перетворити існуючі клуби і читальні в справжні осередки культури».

Молодь стара першим помічником партії в цій важливій справі — ліквідації неписьменства. А ситуація була непроста. На Тернопільщині до знаменного Вересня нараховувалось 120 тисяч неписьменних. Уже в квітні наступної після возз'єднання весни 75 тисяч вивчали грамоту. Тоді Радянська держава на розвиток народної освіти в області витратила 60 мільйонів карбованців. (Буржуазно-поміщицька Польща по всьому воєводству витрачала на школи щонайбільше 1,8 мільйона злотих на рік. - Ж. Б.). Гордістю Надзбруччя стали школи з рідною мовою викладання, Вчителями, піонервожатими, бібліотекарями, фізоргами були в них комсомольці.

Безліч справ у секретаря обкому комсомолу. Організація різних громадських ма­сових заходів, зустрічі, наради, навчання, особистий контроль... Чуйний і уважний, Іван Бугайченко дуже швидко зійшовся з молоддю, партійними і комсомольськими активістами. Його велика заслуга в умінні швидко організовувати молодь, розширю­вати комсомольські лави. На час проведення першої обласної комсомольської конфе­ренції на Тернопільщині нараховувалось майже п'ять тисяч членів Спілки, об'єднаних у 412 первинних організацій. То була впливова сила, відчутна підмога Радянській владі. Скільки добрих справ розпочали, а скільки намітили зробити!.. Та почалася війна...

Для наступу на Україну гітлерівці розгорнули групу армій «Південь». На нашу республіку посунули 57 озброєних до зубів ворожих дивізій, їх прикривали 1300 лі­таків.

Фашисти наносили головний удар у напрямку Дубно — Житомир — Київ. Хвалені фашистські генерали мали завдання — блискавично прорватися до столиці Радянської України, захопити всі переправи через Дніпро і, розвиваючи наступ уздовж правого берега, оточити й знищити значні сили Червоної Армії. Цим вони планували пробити собі шлях на південь нашої країни і на Москву.

Війська Південно-3ахідного фронту хоробро билися за кожен клаптик рідної землі. Нерівні, жорстокі бої точились у Володимирі-Волинському, Луцьку, Дубно, Ровно. Але становище на оборонних рубежах західних районів України залишалося важким.

Ворожому угрупованню на Південно-Західному фронті протистояли війська наших двох армій — 5-ї, якою командував генерал-полковник М. І. Потапов, та 6-ї під командуванням генерал-лейтенанта І. М. Музиченка.

До 30 червня в Тернополі перебував штаб Південно-Західного фронту, яким коман­дував Герой Радянського Союзу генерал-полковник М. П. Кирпонос. Це старовинне місто одним із перших зазнало удару гітлерівської машини. Мужньо стримували І натиск значно переважаючих фашистських полчищ бійці 6-ї армії, що обороняла під­ступи до Тернополя. Та сили були нерівні. 2 липня 1941 року частини Червоної Армії залишили місто...

Генералу Кирпоносу було наказано відвести війська на рубіж укріплених районів колишнього кордону 1939 р. і організувати тут оборону.

Знесилені безперервними жорстокими боями, наші війська займали нові позиції. Та доки вони відходили, ворожим танковим та моторизованим з'єднанням вдалося про­рвати оборону. 8 липня фашисти, мов оскаженілі звірі, увірвалися у Новоград-Во­линський, 9-го захопили Житомир, через два дні вийшли до Ірпеня...

Іван Федотович Бугайченко, як і інші партійні та комсомольські працівники Тер­нополя, допомагав евакуйовувати населення, мобілізовував молодь на боротьбу з во­рогом. Зваживши ситуацію, написав заяву до ЦК комсомолу України з проханням послати його на фронт. Негайний виклик до Києва — питання використання партій­них, комсомольських і радянських працівників західних областей України вирішува­лося в ЦК партії.

23 червня 1941 року з Києва Іван писав на зворотному боці фотокартки:

"Дорогій, палко коханій дружині Лідочці і синочку Вовчику від вашого чоловіка і батька, більшовика Івана Федотовича Бугайченка. ЛідочкоІ Можливо, ми не зустрі­немося, то знай, що твій чоловік усе віддав, що міг, за справу великої партії... за вільну землю і народ. Ваня".

У першій половині липня все Надзбруччя було окуповане гітлерівцями.

18 липня 1941 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову про організацію боротьби в тилу фашистських військ.

Зустріч із секретарем ЦК КП(б)У, членом Військової Ради Південно-Західного фронту М. О. Бурмистенком була короткою.

— Ми знаємо вас, Іване Федотовичу, як справжнього патріота, комуніста, вмілого комсомольського ватажка. Доручаємо серйозну справу. Ваше поле діяльності — знову Тернопільщина.

Того ж дня він відіслав своїй дружині ще одне фото. І написав: «Не дивуйся, що такий худий, сили в мене дуже багато, якщо потрібно зустрітися з німецькими фашистами. Основна сила в мене це та, що я більшовик».

...Незважаючи на втрати, фашистські війська просувалися вперед, готувалися за­хопити столицю Радянської України. В район Коростеня Гітлер підкинув наступаючим дивізіям свіжі сили.

Тут, стікаючи кров'ю, червоноармійці чинили відчайдушний опір. Дії тринадцяти ворожих дивізій скувала армія генерала Потапова.

Гітлерівське командування завчасно готувалося до урочистих свят — 1 серпня воно розраховувало приймати парад своїх «непереможних» військ на Хрещатику. Та над златоглавим Києвом, як і раніше, майоріли червоним кумачем радянські прапори.

Київ... Місто його юнацьких мрій, першого несміливого поцілунку, коротких мі­сячних ночей на Аскольдовій могилі над Дніпром. Згадалась Ліда. Чи дісталася вона з Вовчиком до Михайлівки? А якщо?.. Іван часто відганяв цю настирливу думку, тепер вона непокоїть знову. І тут же переконував сам себе: Київ тримається, сюди не ступить фашистський чобіт, а в Харків і в його Михайлівку і поготів. Як їм жи­веться без нього? Навіть попрощатися по-людськи не вдалося.

— Вам тепер потрібне інше прізвище, ім'я та по батькові, — сповістив одного разу офіцер, що вів заняття. Скоро відправлятимемо в тил. Ми вам пропонуємо...

— Чорний Володимир Іванович, — не дав доказати Іван.

— Чорний так Чорний. Так і запишемо. В такому разі знайомтесь: Чорна Олена Петрівна — Ольга Севрук, комсомольський працівник із Житомирщини. Завтра по­знайомлю ще з одним товаришем, до речі, тернопільчанином. А поки на сьогодні все, до побачення.

Двоє молодих людей йшли вулицею мовчки. Кожен думав про своє. Тепер вони — подружжя, повінчане священним обов'язком перед Батьківщиною.

Через площу Толстого спустилися вниз на Червоноармійську, поминули цирк, пройшли повз стадіон. Як давно, здавалося, то було. І як недавно. Тисячоголосе «гол!» здіймалося в повітря. Кияни любили своє «Динамо», оточували шанобою його спортс­менів Трусевича, Кузьменка, Клименка, Миколу та Володимира Балакіних...

Ольга слухала запальну розповідь і ніби сама була серед пристрасних уболі­вальників.

Непомітно повернули назад. За розмовами про студентські роки, про улюблених артистів, поетів незчулися, як опинились на Володимирській гірці.

— От ти, Володю, кажеш, що Сосюра надто ліричний. А мені подобається, — про­довжувала сміливіше Олена. — Читаєш його вірші і уявляєш місячну ніч, чуєш дзвін гітари, тримаєш у руках сумні жоржини. Гарно стає на серці...

Готували підпільників до кінця серпня. Було створено кілька груп по троє-четверо в кожній. До однієї з них і увійшли Бугайченко разом із Яковом Архиповичем Крав­ченком, колишнім головою виконкому Минулинецької районної Ради депутатів трудя­щих, та Ольгою Севрук.

Іван Федотович був приємно здивований, коли побачив тут тернопільчанина.

— Оце так зустріч! Якове Архиловичу, невже це ви? Отже, знову разом? — вони міцно обнялися.

— Перепрошую, не Яків Архипович тепер, а Панчішний, Іван Іванович Панчішний. Ну що ж, друзі, за роботу!..

Тринадцятого вересня ворог, повернувши танки з московського напрямку, захопив Чернігів, а на півдні оволодів плацдармом під Кременчуком і рушив на Полтаву. Канівське кільце замкнулося під Ромнами, Прилуками й Лохвицею. Сімнадцятого вересня мужнім захисникам Києва був оголошений наказ: залишити місто...

Коли зранений Київ опинився між двома могутніми клинами ворожих військ і ці клини зімкнулася, фашистське командування кинуло на прочісування захоплених районів відбірні батальйони головорізів. Вони розстрілювали кожного затриманого. Кожного, хто не мав документів. Кожного, на кому був солдатський одяг. Кожного підозрілого.

Вже котрий день йшли з Кравченком і Ольгою окупованою фашистами подільською землею. Біля невеличкого хутірка, мов із-під землі, виріс поліцай. Бугайченко не відразу впізнав у ньому колишнього куркуля Цесельського.

— Що, пане секретарю, шастаємо лісами, як загнаний звір?! А то, мабуть, такі ж комуністи, як і ти, собако? Ану, вперед! —Цесельський скинув а плеча гвинтівку. Їх було троє, поліцай — один. У Кравченка миттєво визрів план. Яків Архипович показав Іванові очима на журавель, що здійнявся над колодязем.

— Вперед, так уперед, — відповів Бугайченко спокійно.

— Будь людиною, Цесельський, дай хоч води напитися. Оно колодязь, там і відро є, — попросив Кравченко.

— Смоли б я вам дав, а не води, але шкода марнувати таку гарну дівку, нашому начальнику подарунок приведу, ходіть напийтеся, та не...

Зрадник не встиг скінчити фразу, як одним ударом ноги Іван вибив з його рук гвинтівку...

...Високо в небо злетів жайворон. Співав-виводив дзвінку безжурну пісню. Вона з тонким дзюрчанням коників у траві. Гарно. Настояне на теплі, квітах, землі, стиглому колоссі тремтіло п'янке повітря. У безмежну далечінь вилася спори­шева стежка.

Вицвілий, майже білий кашкет і строката сірувата хустина то накривалися лиску­чими жовтими хвилями пшениці, то виринали знову. Двоє все далі запливали у широчінь поля. Раптом почувся цокіт кінських копит. Вдалині, відірвавшись від чорної смуги лісу, швидко попливли понад хлібними хвилями голови коней. А за мить, змахуючи чимось у повітрі, біля них неначе випірнув з води незнайомець.

— Тпру, стійте, навіжені! — почервонівши від натуги і стримуючи зіпрілих воро­них, крикнув він. Обличчя у нього було подзьобане ластовинням, на голові кудла­тилось давно не чесане волосся...

З брички скочило двоє дужих поліцаїв.

— Хто і звідки будете? — просвердлював наскрізь гострими очима один.

— Ти документ дивись, а не теревені розводь, — сердито кивнув другий.

— Біженці ми, — спокійно відповів хлопець і простягнув замотані у брудну шма­тину документи.

— Чорний, значить, Володимир Іванович?

— Так, Чорний, а це моя жінка. З Києва добираємося, додому йдемо. — Що, київська земля в п'яти запекла, драпати почали?

— Та ні, — дивлячись в обличчя гостроокому, відповів Володимир. — 3 тюрми я.

— А ти ж чиє таке миршаве? — презирливо промимрив чубатий, перегнувся з брички, щоб зблизька роздивитися дівчину.

— Кидай їх у бричку, а там розберемося!

...У комендатурі затриманих жорстоко били, допитували. Та Володимир і Олена в один голос стверджували, що на батьківщину добираються. Одного ранку, коли вже, здавалося, ніякої надії вціліти не було, до камери знову зайшов фашистський офіцер.

— Пане Чорний, — раптом звернувся до Володимира по-російськи. — Ми повинні перед вами і вашою дружиною вибачитись: війна є війна... Ви обоє вільні. Ось вам пакет. З ним дійдете до Умані, а там в гестапо вам замість пакета видадуть пере­пустки. Дорогою Володимир розірвав його і прочитав німецький текст: "Особливо підозрілі. Допитати!"

Відтоді пробиралися городами, вигонами, якнайдалі трималися битих шляхів.

Олена змінилася невпізнанно: запали глибоко і стали сумними очі, скуйовдилась довга коса, коротка спідничина забруднилась. Йшла босоніж, розпухлі ноги нестерпно боліли.

А Володимира, здавалось, далека дорога й не брала. Кремезний, ставний, широ­коплечий, він ніби не звертав уваги на обшарпаний піджак, стерте до крові від тугої мотузки плече, збиті щиколотки.

Перед Бугайченком стояло чітке завдання — перейти лінію фронту, пробратися на Тернопільщину, де завчасно були підготовлені явки і люди, створити диверсійні групи та партизанські загони для боротьби з окупантами. З великими труднощами вони дісталися села Андріївки Чемеровецького району (тоді Кам'янець-Подільської області). Як І домовлялися, Кравченко-Панчішний, що вирушив до місця призначення раніше, повинен був прибути до Микулинців і надіслати звістку про себе або прийти сам.

Та Кравченко не повертався. Не знав Чорний, що всі явочні квартири там, куди відрядили Івана Івановича, були провалені. Не знав також Чорний І того, що Пан­чішний у щільному ворожому оточенні все ж зумів організувати в селі Веселівці Микулинецького району підпільну антифашистську групу «Вуйко». До неї ввійшло понад тридцять чоловік. Не знав і того, що сміливців видав зрадник, а самого Крав­ченка взято в селі Настасові...

— Виконуватимемо доручення партії тут, на Поділлі, — сказав Олені.

Осінь того року почалася рано. Лили затяжні дощі. Сховатися від них можна було хіба що в скиртах чи копицях. А зайти обігрітись чи перекусати гарячого до котроїсь хата надто ризиковано.

Підійшли узліссям до зритого снарядами та бомбами поля. Іван пильно глянув у бік села, що біліло вдалині.

— Спочинемо, Оленко, а як стемніє, попросимось ген в оту хату. Це — Кам'янка, вже до Андріївки зовсім близько, я ці місця добре знаю.

Іван обережно тричі постукав у запітнілу шибку. В хаті рипнули сінешні двері

— Хто там?

— То я мамо, відчиніть!

— Господи милостивий, — сплеснула руками стара жінка, — Іванку! Звідки? Заходь, та заходь же!

— Я не один, мамо. Це — Олена. Сідай, Оленко, — витяг з-під довгої лави ма­ленького ослінчика і подав дівчині.

Мати спочатку не збагнула, чому зять з'явився так несподівано серед ночі, та ще з чужою жінкою, а здогадавшись, залементувала:

— А де ти подів мою дитину, де моя Лідуся, де онучок?

— Тихше, мамо, заспокойтесь, дорогенька! Ліда з Вовчиком живі-здорові, вони евакуювались далеко звідси, німці туди не дійдуть. А Олена... Так треба, мамо...

Стара заспокоїлась.

— Хочу тобі сказати, Іванку, що за тобою питалися якісь люди, нетутешні.

— А як то було? Давно приходили?

— Недавно. Зайшли до хати, привітались, обоє такі здоровенні, а той, що мав довгу руду бороду, запитав, де зять. А я йому кажу, мовляв, у мене не один зять, тоді він підійшов до рамки з карточками, відхилив трохи рушника та й показує на тебе. Я йому одказала, що тепер війна, хто знає, куди він подався. Рудий тоді всміх­нувся і попросив, аби я передала тобі, мо', колись зайдеш, що, мовляв, до тебе приходили.

В Андріївці "подружжя" Чорних одразу ж зареєструвалося: Володимир Іванович — син куркуля, вчитель за фахом, а як почалася війна, з тюрми вийшов, Олена Петрів­на — продавець з Київської області.

— Тепер школи не працюють, давайте якусь іншу роботу, — попросив Володимир Іванович начальника управи.

— На наше суспільне господарство економом підете?

— А чому б і ні?

В Андріївку приводили або привозили багато військовополонених, а за кілька днів їх відправляли до Німеччини. Зв'язкових від Кравченка все ще не було. Чорний тим часом вивчав село, місцевість, обстановку, знайомився з людьми. Особливо здружився з військовополоненим Петром Сидоренком, який тут тимчасово затри­мався.

— Послухай, Володю, я в лісі міни знайшов, видно, хтось заховав, — якось повідо­мив Сидоренко Чорному.

— Я в них не тямлю.

— Зате я добре розуміюся, — з готовністю відповів Петро. — Мінером до війни був, то моя спеціальність.

Тоді ж намітили план: дістатися за ніч до залізниці і підірвати ешелон. Сміливу операцію вони провели успішно. А за кілька днів недалеко від Андріївки пішов під укіс другий. Бойовий рахунок у тилу ворога було відкрито!

Володимир з Оленою, підбадьорені першим успіхом підпільної роботи, вирішили залишитися тут. Але фашисти, загубивши одразу два своїх ешелони, не на жарт розлютилися. Староста повідомив про наказ негайно заарештувати всіх нетутешніх...

Перейшли через Збруч...

Та важко бути непомітним серед чужих. А до кожного незнайомого, щоб вислу­житися перед начальством, принюхувалися українські буржуазні націоналісти.

— Знаєш що, Володю, ходімо до мене, у Потіївку.

— Справді, Олено, іншого виходу в нас немає. Будемо боротися з фашистами на Житомирщині...

Дорогою до Потіївки, під селом Неражжю, їх раптом наздогнав їздовий:

— Хто такі і куди прямуєте?

— Чорні ми. Я — Володимир Іванович, учитель, а це моя дружина. Ідемо до неї.

Співрозмовник уважно обвів поглядом незнайомих, особливо розглядав Володими­ра. І щось, певне, зрозумівши, відказав:

— А моє прізвище Опалько. Може, колись у пригоді стану. Працюю завідуючим шляховим відділом у райуправі, звуся Іваном Савелійовичем.

В Ляхові новина. До старого розкуркуленого за часів колективізації Петра Сев­рука повернулася дочка, та ще й чоловіка привела. Там такий красень! Років три­дцяти, з усіма старими-малими сусідами не гребує привітатися. Смирний, непитущий. А руки які золоті! 3 Ольгою зайняли коло лісу стареньку хатину, з якої він згодом ляльку зробив. От уже господарі Не всім так таланить...

Володимирові ці розмови сподобались. Як і в Андріївці, тут теж його документи підозри не викликали. Зареєструвався вчителем за фахом. Сприйняли «алібі» — потра­пив у немилість до Радянської влади, бо батько розкуркулений, сидів у тюрмі, зали­шився на зайнятій німцями території, а тепер ось до жінчиної рідні приїхав.

У сільуправі прийняли добре — своїх людей стало більше, все-таки куркульський син, учитель, та ще й зять Севрука! Проте роботи за фахом не було: німецька влада школи поки не відкриває. Турбували нову владу насамперед економічні питання. От якби згодився пан учитель стати на іншу роботу, ну, скажімо, вагарем на «общин­ному дворі», бо там надто потрібні грамотні люди...

Тепер його називали «німецький вагар». А він, увійшовши в довір'я до властей, намагався все частіше бути серед людей. Але спочатку то було непросто. Як тільки Чорний наближався до гурту, чоловіки припиняли розмови, переходили на жарти чи смішки, А згодом односельці почали дедалі більше переконуватися, що Чорний не ворог, при ньому можна говорити правду, не видасть,

Першим, з ким познайомився Чорний в Ляхові, був Микола Таринський, одноліток Ольги, разом ходили до школи, Микола — колишній студент Київського університету, родом із сім'ї чесної і порядної.

Якось на сільському майдані, де був встановлений гучномовець, спостережливий Володимир примітив у натовпі юнака. Геббельсівські брехуни сповіщали, що Москва вже здалася, на Волзі та Кавказі почалося загальнонародне повстання. Одні, слу­хаючи, хитали головами, інші проходили мимо, навіть не зупинялися. А були й такі, що наставляли ближче вуха, аби краще почути «приємну» новину... Хлопець раптом вигукнув: «Брешете, сволоцюги!» — сплюнув лід ноги і швидко щез.

Таринський інтуїтивно відчув у новому знайомому однодумця. Згодом розповів йому, що в селі є надійні люди, з якими можна бити ворога.

— Я дуже люблю деруни, — сказав на прощання, — тільки насмажте побільше, завтра прийду в гості не один, — і хитрувато підморгнув господареві.

— Ось знайомся, твій колега, мій колишній учитель Олександр Іванович, — пере­ступивши назавтра поріг хати, відрекомендував Таринський Чорному гостя,

Осадчий Олександр Іванович тривалий час був директором школи в Ляхові, а три останніх роки перед війною працював інспектором Потіївського райвно. Він добре знав навколишні села, людей у них і, що сподобалося Чорному, був надто обережним.

Так день за днем росла, міцніла, набиралася сил підпільна група Чорного. Іван Савелійович Опалько повідомив Чорному, що в селі Дитинці діє невелика підпільна група Миколи Корнієнка. Минуло кілька днів, і Чорний зустрівся з Корнієнком. А в сусідньому селі Чайківці Степан Романович Пивовар, людина смілива і рішуча, комуніст, втік із концентраційного табору, влаштувався на роботу до німців, органі­зував однодумців на боротьбу з окупантами.

Познайомив Таринський Чорного й з Пивоваром. Вони здружилися й порозумі­лися. Невдовзі Степан Романович отримав завдання прозондувати ситуацію в сусід­ніх Коростишівському та Радомишльському районах. Пивовар успішно виконав це доручення, радісно сповістивши, що люди не скорились окупантам, що і там в також глибоко законспіровані групи.

Всюдисущий Іван Савелійович Опалько (робота у шляховому відділі давала мож­ливість їздити по району) завербував у групу агронома Василя Давидова, працівни­ка шляхового відділу Олександра Зайцева, Василя Блоцького з хутора Дубовик.

Згодом приєдналися комсомольці Василь Киселенко, Григорій Личний, Микола та Василь Харченки, Михайло Довгий, Іван Ігнатенко, Ольга Денисенко.

У Новосільці Чорний невдовзі познайомився з Михайлом Балаболовим і доручив організувати там диверсійну групу, В Дитинці таке ж завдання виконував Микола Корнієнко, у Миньківцях починав діяти Григорій Грабар.

А під Москвою, на Волоколамському, Можайському, Малоярославському напрямках тим часом кипіла гігантська за масштабами і напругою битва. 15 листопада 1941 ро­ку німецько-фашистські війська розпочали новий наступ на Москву. Їм вкрай необ­хідні були зимові квартири, адже вони розраховували в літній формі святкувати перемогу тут, у столиці підкореної Росії.

Гітлер розраховував кинути на підмогу своїм підмосковним арміям дивізії, що тимчасово захопили Волхов і Тихвин. Та через три дні наші війська міцно вдарили по ворогові на Ленінградському фронті. 54-та армія генерала І. І. Федюнинського, відбивши кілька населених пунктів, зупинила ворожий наступ на лінії Волхов — Вой­бокола.

Мине ще три тижні — і на Волоколамському напрямку наші частини розіб'ють два німецьких полки!

...В Потіївці завершувалося оформлення розрізнених груп в єдину організацію. За порадою Таринського вирішили зібратися у Василя Блоцького — «відсвяткувати» його день народження. Дубовик — хутір невеличкий, од дороги далеко, туди в таку негоду і кіньми важко дістатись, не те що пішки. Якщо ж наскочуть шуцмани, то ліс поруч...

Таку пропозицію Василь прийняв з радістю.

— Тільки зробіть так, щоб комар носа не підточив, — наставляв Василя Тарин­ський.

— А гармошку можна?

— Та певно, бо що ж то за іменини без гармошки? І горілки прихопіть, а раптом «гості» з пов'язками заскочуть.

...У глухих житомирських лісах загубився нікому не відомий хутір Дубовик. Темної осінньої ночі в сільській хатині при тьмяному світлі лоєвого каганця народжу­валась районна підпільна антифашистська організація. Месники присягали на вірність рідній Батьківщині, партії, своєму нескореному народові. Першим підвівся Чорний: «Я урочисто клянусь до останнього подиху боротися з ненависним ворогом. А коли для цього потрібне буде моє життя, то віддам його не вагаючись. Обіцяю суворо оберігати таємниці організації».

— Клянусь! Клянусь! Клянусь! — приглушено, але впевнено й урочисто повторили підпільники.

На перших підпільних зборах вирішили й надалі залучати до організації надійних людей, негайно роздобути радіоприймач, приймати повідомлення Радінформбюро, налагодити випуск листівок: люди повинні знати правду про події на фронті. Потріб­но було вселяти віру в Червону Армію і у власні сили.

Підпільники широко вели агітаційну роботу серед населення, організовували сабо­тажі, чинили диверсії.

А скільки було радості, коли люди прочитали їхні перші листівки, розклеєні у найпомітніших місцях. «Товариші! — йшлося в них. — Не вірте фашистським прово­каторам, Москва не здана. Вона міцно стоїть і бореться. Не сидіть склавши руки і ви, товариші. Всі вставайте на боротьбу проти ненависних загарбників».

А як синіли від злості фашистські блюдолизи — старости, шуцмани та інша не­чисть, яка служила «новій» владі: в листівках вони читали спрямовані на свою адресу слова ненависті і народного гніву, бачили карикатури на себе.

Володимир Іванович уміло використовував у агітаційній роботі все найгостріше, найдошкульніше. Здавалося, грабіжництву та розбою не буде кінця: взялися наклада­ти непосильний податок не тільки на кожну особу в дворі, а й на корову, собаку, кішку. І відразу в Ляхові та навколишніх селах з'явилися бездомні двірняги з на­писами на шиї: «Ходжу, блукаю, роботи шукаю, щоб грошей заробити і фашистам заплатити».

Тільки-но шуцмани розповзлися по селах, аби зібрати для «своєї» армії яйця, як на ранок на багатьох кущах та деревах побачили... повішених курей. Біля кожної напис: «Краще повішуся, а німцям яєць не нестиму». У кожній листівці гнівно лунав заклик до рішучої боротьби з гітлерівськими окупантами.

Успішно була проведена одна з перших вагомих операцій — підпільники зірвали мобілізацію робочої сили, врятували від фашистської неволі понад дві тисячі юнаків і дівчат.

Іванові Опальку та Олександрові Зайцеву було доручено знайти приймач. На­трапила аж у Малині, дістали й німецькі батарейки. Скільки щасливих хвилин пере­жили підпільники, вперше за тривалий час почувши голос рідної Москви. Обіймались, цілувались, пританцьовували від радості — червонозоряна столиця Батьківщини живе, трудиться, бореться!

Олені доручили щодня приймати, записувати й розмножувати зведення Радінформбюро.

Згодом радіоприймачі було встановлено в Миньківцях, Горбулеві, Чайківці. Єва Мартиненко, Петро Олійник, Ніла Мілієнко, Микола Коберник були помічниками Олени: ризикуючи життям своїм і своїх родин, вони з'являлися з листівками й зве­деннями скрізь і всюди.

На період тимчасової окупації в тилу ворога для підпільної роботи на Жито­мирщині обком партії залишив 16 комуністів на чолі з секретарем Коростишівського райкому партії Григорієм Івановичем Шелушковим. Та обком не вцілів...

Зник тоді Григорій Іванович. А згодом на хлібозаводі з'явився двірник дядя Гри­ща — бородатий, зарослий густою щетиною, у вицвілій фуфайчині, підперезаній очкуром.

У березні 1942 року дядя Гриша створив керівну трійку обкому партії, до якої ввійшли ще Шиманський, Музика та Бородій.

Вже наступного місяця в області діяли кілька диверсійно-підривних груп та не­великий партизанський загін.

Для зв'язку з підпільниками Шелушков посилав своїх товаришів у Малин, Ра­домишль, Брусилів, Попельню, Ружин, Волицю, Андрушівку, Червоне.

Уповноважений керуючої трійки М. В. Шклярук з документами на ім'я механіка Потіївської МТС Карася, влаштувавшись на роботу в машинно-тракторній станції, встановив зв'язки з місцевим підпіллям, якому було доручено всіляко зривати роботу цього підприємства, роздобувати зброю, готуватись до відкритого виступу проти за­гарбників.

Чорний вирішив дізнатись, яка ситуація щодо цього в Житомирі. Вирішили посла­ти туди Івана Савелійовича Опалька. Чорний застеріг, що дорога небезпечна, скрізь і всюди нишпорять фашисти, шуцмани...

— Ми вас із нетерпінням чекатимемо, повертайтесь живим і здоровим, Іване Савелійовичу, — на прощання Чорний міцно потис руку Опалькові.

Одного разу, не дочекавшись кінця робочого дня, прибігла на господарський тік Олена. Радісна, збуджена.

— Володю, — майже крикнула, — ходи сюди швидше! Послухай, що люди нині в магазині розказували: певне, на аеродромі вранці так бабахнуло! Всі повискакували на вулицю, кричать: «Наші! Наші!»

Як пізніше стало відомо, під керівництвом дяді Гриші підпільники підвісили бомбу до цистерни з авіабензином. Згоріло спочатку шість цистерн, а потім вибухнув увесь склад з бомбами...

Шкребоне замерзла гілка по шибці, шугоне вітер незачиненою хвірткою — ки­даються до вікна і Володимир, і Олена: чекають Опалька. А його все немає. Тривога наростала.

Та ось нарешті пізно вночі почувся знайомий умовний стук у двері.

— Діє, діє наш підпільний обком! — радісно замість привітання вигукнув ще з порога Опалько.

І розповів про зустріч з дядею Гришею, про те, що той знає про потіївське під­пілля, сам шукав з ним зв'язків, говорив про завдання надалі.

— Іване Савелійовичу, — Володимир обняв і міцно стиснув Опалька, — якби ви знали, яку радість, яку радість принесли!

Напровесні 1942 року за вказівкою Житомирського підпільного обкому партії було створено Потіївський комітет на чолі з Чорним, до якого ввійшли В. С. Дави­дов, М. Д. Корнієнко, І. С. Опалько, О. І. Осадчий, С. Р. Пивовар, М. М. Таринський. Комітет констатував, що народні месники діють в одинадцяти селах району. Вирі­шено було організувати диверсійні групи у кожному з них, готувати зброю, відкрито виступити проти загарбників. Членам комітету необхідно було розробити план дивер­сійної роботи. Володимир Іванович разом з Осадчим насамперед зв'язалися з Юрієм Заверюхою, що керував підпіллям у Горбулеві: там до війни працювала МТС, зали­шались фахівці, є комуністи. Заверюха отримав вказівку комітету: негайно створити тут бойову групу.

Володимир Іванович проник на Котівські торфорозробки, таємно зустрівся з військовополоненими, що тут працювали, організував диверсійну групу. Незабаром вона, перебивши варту, дала можливість утекти багатьом у житомирські ліси до партизанів.

Але для посилення боротьби була потрібна зброя. І знову Чорний іде на ризико­ване завдання.

— Олено, а скажи-но мені, якщо я ось так розверну плечі, намружу брови, набун­дючусь, зодягну німецьку форму, чи буду схожий на великого начальника?

— Володю, — здогадалась Олена, — що ти вигадав?

— Я просто так тебе спитав. Нічого особливого, просто так...

Коли в Житомирі на одному з будинків по колишній вулиці Щорса з'явилася звичайна вивіска «Контора маслопрому», ніхто на неї особливої уваги не звернув. Ну, контора, то й контора, хіба мало таких у місті?.. Ніхто й гадки не мав, що у двір щодня заходять не майстри по виробництву сиру чи масла, а «борці за са­мостійну Україну». Разом із фашистами вони прийшли на Житомирщину і звили тут своє гидке кубло. Господарською вивіскою прикрився контррозвідувальний орган «Зондерштаб Р», до складу якого входили вбивці, котрі ще за громадянської війни драпали від червоного козацтва Примакова. Очолив «Зондерштаб Р» петлюрівський полковник Голуб. Він школив провокаторів, зрадників, засилаючи їх потім у радянське підпілля.

Начальник потіївської поліції зібрав усіх шуцманів, до яких звернувся офіцер жандармерії. Оголосивши накази та розпорядження імперського міністра Розенберга у справах Сходу про ставлення до радянських громадян, він сказав, що високе ні­мецьке командування дуже розраховує на їхню велику відданість рейху. Вони повинні служити вірою і правдою. За це отримають щиру винагороду — чини, гроші, землю.

Коли в Потіївці почала рішуче діяти підпільна організація, Голуб, аби вислужи­тись перед начальством, проявив свою ініціативу — розшукав серед йому підлеглих Коваленка, який, як значилось у паперах, народився і виріс в Потіївці, а отже, добре знав там місцевих жителів.

Поспілкувавшись з ним деякий час, петлюрівський полковник узяв Коваленка на гачок: нагадав про багатий хутір — давню нездійсненну мрію посіпаки, заради якої той годен був піти на все.

— Злапаєш потіївських комуністів — хутір твій! Так що пильнуй, віднині ми з то­бою в одній упряжці... А це тобі аванс. — І Голуб простягнув 200 німецьких марок.

— Щиро дякую за довір'я, — тремтячим від хвилювання голосом відповів Кова­ленко. — Будете мною задоволені, пане полковнику, докладу всіх зусиль...

...Сільуправа у Дитинці — в центрі. Звечора там галасували п'яні поліцаї, а Пиль­кевича поставили на сторожі. Довго він чекав зміни і вже надумав піти розбудити когось, як раптом чиясь залізна сила притисла його до землі, скрутила руки й ноги, за­стромила кляпа в рот. Переляканий на смерть поліцай лежав під ганком на холодній землі і не міг прийти до тями. А тим часом Чорний, Корнієнко і Давидов, переодягнені в чужинську форму, вскочили в приміщення, перерізали телефонний дріт, зібрали зброю і спокійно, поважно, ніби високе начальство, вийшли з управи.

Так само несподівано іншим разом потіївські підпільники, забравши зброю, роз­правилися з поліцією в Ляхові, Русанівці, інших селах.

— Порядок в танкових частинах! — зробив висновок Володимир Іванович. — Тепер є чим бити ворога!

Радянська земля, розтерзана й змучена, горіла під ногами чужинців. Вони не зна­ходили спокою ні вдень, ні вночі. Їх на кожному кроці чекала заслужена кара...

З усіх кінців району в потіївську управу надходили повідомлення: розгромлено маслозавод у Замірах. Зникло, як у воду кануло, 50 тонн зерна з Ляхова. Хтось затопив двигун у Булгаках. Залізничний вибух на перегоні Житомир — Коростень. Виведено з ладу всі машини й трактори в Горбулівській МТС. Звільнено велику групу військовополонених в Будилівці. Вбито старосту і кілька поліцаїв у Добрині. Знищено загін німецьких солдатів, спалено три автомобілі під Устимівкою. Поранено і вбито тридцять поліцаїв у Потіївці. Заморожено весь урожай картоплі в Будилівці. Виве­дено з ладу маслозавод, спалено кілька скирт немолоченого хліба в Замірах. Пошко­джено телефонний зв'язок...

Ось як заявляли про себе потіївські підпільники та диверсійні групи! Все це набирало такого розмаху, що фашистський правитель у Житомирі змушений був у своїх донесеннях Гітлеру назвати територію області «більшовицьким островом».

Був сонячний листопадовий ранок. Володимир Іванович йшов на роботу. Осінь, розмалювавши листя найяскравішими фарбами, вже скидала його в купи, І воно укри­валось ранками білястим інеєм. Дихалось легко, Чорний радів з того, що робив сам і побратими-підпільники. Але десь глибоко в душі наростало недобре передчуття.

«От тобі й маєш, — подумав, підійшовши до загального двору. — Що сталося? Чому поліцаї тут?»

— Доброго здоров'я, — привітався до охоронця Чорний. — Варту тепер матиму. Видно, я велика персона?

— Та ні, не в вашій персоні справа. Цієї ночі з току зерно розтягли.

— Я вчора ніби добре все позачиняв, — не виказавши хвилювання, дивувався Чорний.

— Ет, що там ті замки, чи ви не чуєте, що навкруги діється?!

Досі в місцевої влади до завідуючого току, «німецького вагаря», ніяких претензій не було, а про розкрадання хліба ніхто не знав. Щоправда, ламалися віялки, на купу зерна хтось висипав ненароком відро чорнозему. Але щоб враз щезло 200 тонн добір­ного жита і пшениці?!

Думка працювала блискавично: треба зробити так, щоб і сьогодні при поліцаєві знову була «крадіжка».

— Іванку, ти знаєш, де ми живемо? — звернувся Чорний до знайомого хлопчини.

— Знаю, дядю, під лісом.

— А знаєш, де крамниця?

— Таке спитали?!

— Збігай, прошу дуже, до мене додому, скажи Ользі Петрівні, нехай обід пере­дасть, скажи, холодно тут, та й гість он посинів, нехай і бутля вкладе. Як не буде жінки вдома, заскоч до неї на роботу, в крамницю. Ось тобі на цукерки.

Поліцай хропів-висвистував у комірчині. А тим часом Володимир Іванович знову, ніби між іншим, нагадав людям, що добре було б, аби й сьогодні зерно пішло туди, куди вчора...

Саботаж населення посилився. Самі загарбники визнавали, що надії на Україну не виправдались.

«Кожен вбий по одному фашисту, і їх не залишиться на нашій землі! Смерть німецьким окупантам!» — такі заклики з'явилися в листівках, коли загарбники почали переселяти українців на піски та болота, а німецьких колоністів — на кращі родючі землі.

У листопаді відбулася нарада представників підпільних районних груп, на якій Чорний поставив завдання про створення партизанського загону, про заготівлю для нього продовольства, медикаментів, теплої одежі. Знову найскладніші доручення отри­мали члени партійного комітету. Чорний бере найактивнішу участь у визволенні з во­рожого полону радянських військовослужбовців, відправляє їх до партизанів, разом з товаришами відбиває в поліцаїв зброю, боєприпаси. В селі Дитинці було створено продовольчий склад, а в самому районному центрі та в Будилівці — склади зброї.

Та раптом, як сніг серед літа, сталася біда: під час роботи, прямо на току, поліцаї заарештували Володимира Івановича.

Після першого ж допиту в поліції Чорний переконався, що арештований не як керівник підпілля, а як завідуючий током: вночі знову зерно розтягли.

Олена, не спала, а вдосвіта побігла до начальника поліції, добилася побачення з чоловіком.

— Ну чого ти так змарніла? Перемелеться — мука буде,— дав зрозуміти, що серйозного в його арешті нічого нема.

Коли поліцай підійшов убік, Володимир тихенько сказав: «Можна було б звідси чкурнути, але тим самим викличу підозру. А так, думаю, потримають та й від­пустять!»

Так і сталося. Повернувшись додому, він продовжив роботу на господарському дворі, чемно вітався з черговим поліцаєм...

Активні дії підпільників та партизанів на Житомирщині викликали у фашистів та їхніх блазнів страшний переляк. Окупаційна газета «Голос Волині» особливо боялася, аби живими залишились поліцаї: «Підпільники проникають в усі ланки молодого організму управління і, як шашіль точить дерево, підточують його...»

...На 25 листопада 1942 року партійний комітет призначив збройний виступ всіх бойових груп одночасно.

Вночі хтось нервово постукав у двері. То прибіг зв'язковий Касіян Єфимчук:

— Біда, Володимире Івановичу, на шляху від Дубовика до Потіївки заарештували Опалька.

— Ти точно знаєш, Касіяне? Можливо, то помилка? Можливо, схопили не його? Але помилки не було: опівночі з'явився Осадчий, який повідомив, що весь потіївський гарнізон на ногах. Схопили не тільки Опалька, а й братів Харченків, Дмитра Яковенка, Бориса Кошевича, Сергія Вакулюка, Юрія Заверюху.

— Наказую організовано відходити в ліси, — була команда Чорного.— Всім, хто залишився на воді. Я залишаюсь на місці, піду останнім.

— Володимире Івановичу, ви повинні як керівник у першу чергу бути в безпеці, ви повинні піти разом з нами.

— Я — людина військова й двічі наказів не повторюю, — коротко відказав Чорний.

Група колишнього політрука Червоної Армії Балаболова, яка не раз вступала в бій з поліцаями, цього разу потрапила в скрутне становище. В районі Буди-Доб­ринської поліцаї оточили підпільників. Неймовірно дорогою ціною вдалося прорвати кільце. Багато товаришів загинуло в нерівному бою: поліцаї покликали на допомогу фашистську частину. Ворогам вдалося схопити важко пораненого Балаболова. Мужньо і стійко тримався він на допитах, не виказав таємниць організації...

Володимир Іванович у скрутний і, здавалося, безвихідний час намагався бути спокійним. Допомагав перебратися в ліси тим, хто переховувався від арештів у рідних і близьких. Декого Чорний залишив у районі для підпільної роботи. Це були добре законспіровані товариші. Готував загін Корнієнка для нападу на тюрму.

Але морозного ранку 29 грудня, коли господаря вдома не було, в двері постукали. На порозі — троє, один із них запитав, чи тут живе Чорний.

— Так, тут, але щось я вас не знаю, — стривожено мовила Олена. — Нема, десь пішов.

— Ми від Петрова, — тихо промовив незнайомець.

Почувши прізвище-пароль, Олена запросила до хати. У вікно побачила Володимира, який повертався додому. Але не встиг він переступити поріг, як його схопили, скрутили за спину руки, кинули на сани.

...Осиротілими, випаленими фашистами селами й містами, зритими полями вдень, і вночі ще будуть брести вони, обпатрошені вояки хваленої гітлерівської армії На вантажних машинах і мотоциклах, на підводах і пішки. Замотані в ковдри й жіночі хустки. Люті, обмануті в своїх злодійських сподіваннях, голодні й холодні. Вони накидались на дітей, жінок, стариків, забирали в людей худобу, курей, останні продукти. Чужинське радіо намагалося переконати, що військо відходить на нові по­зиції. Але то був справжній драп-марш боягузів!

Все це незабаром буде.

Буде!

796-й стрілецький полк полковника Федора Матвійовича Зінченка разом з іншими жінками розпочне героїчний штурм фашистського лігва.

— Уперед! До рейхстагу! — накаже він батальйону капітана Неустроєва.

— Вперед! — накаже своїм бійцям командир роти Ілля Сьянов. І солдати підуть на виконання почесного, дуже відповідального завдання Великої Вітчизняної.

Василь Митрофанович Шатилов, генерал, командир 150-ї стрілецької дивізії, по те­лефону звернеться до Зінченка:

— Як коменданту рейхстагу наказую повністю очистити його від фашистських підрозділів і підняти над куполом прапор Перемоги!..

Все де буде. Не тепер, потім. І ще не одним людським життям заплатять понево­лені гітлерівським фашизмом народи Європи, щоб над визволеною землею зайнявся ранок Перемоги.

...Потіївка. Страшна, чорна, слизька одиночна камера. У коридорах жандармерії метушня. Один за одним приводять і кидають у ці кам'яні мішки мужніх патріотів — горбулівського комуніста Спиридона Бабака, Касіяна Єфимчука, піонера Льоню Пивовара.

Начальник «політреферату» (відділ кримінальної поліції, що підлягав безпосередньо гестапо), Личманенко та Голуб, мерзенні запроданці, разом із проклятими народом собаками-поліцаями щодня вигадували все нові тортури. Били розпеченими дротами, заганяли під нігті голки, ламали в одвірках пальці, підносили до обличчя запалену гасову лампу.

По-звірячому допитували Чорного.

— Де партизани?

— Хто вбивав наших поліцаїв?

— Куди сховали зброю?

— Хто палив скирти хліба?

— Хто роздавав зерно?

Виводили босим на мороз. Кривавий слід від розпухлих ніг лишався на снігу.

Він мовчав.

Стогнав. Скреготів зубами. Непритомнів. Витримував нелюдські катування. Але мовчав.

Два тижні щодня, мов ненажерливі пси, накидались на понівечене, зчорніле, вкрите суцільними кривавими ранами тіло. Обливали крижаною водою. Він мовчав.

Приволокли у камеру, кинули у куток. Просякла від крові солома видалася раптом м'якою постіллю. Відчув чи здалося — хвилькою пробіг приємний вітерець, стало тепло. Запахло паленим осіннім листям.

...Видалося: загелготіли гуси. А звідки гуси? Чому так жалісно кричать? Ні, то не гуси, то зграя лебедина у небі. Вони втрьох: Лідуся, маленький синочок і Йван забігли у пожовклу лугову траву, проводжають птахів у вирій.

— Таточку, — сіпає хлопчик батька за руку, — а вони вернуться до нас? Лебедики вернуться?

— Звичайно, синку, вернуться по весні. І ми їх ось тут зустрінемо. Весною зу­стрінемо...

14 січня 1943 року. Оскаженілі від безсилля зламати мужність і стійкість Чорного і його побратимів по зброї, фашисти засипали їх живими землею. Першим сам зійшов у яму Володимир Іванович.

— Будеш говорити?

— Буду, — вигукнув, зібравши рештки сили. — Я більшовик! Жив і помру більшо­виком! Червона Армія скоро повернеться! Перемога буде за нами!

Жорстоко помстилися друзі за смерть Чорного та інших патріотів. М. Д. Кор­нієнко організував загін з тих, кого переправив до лісу Бугайченко. У кількох селах знищили багатьох старост і поліцаїв. А в Потіївці виконали останній наказ парт­кому — визволили своїх товаришів, яких уранці мали стратити, рознесли фашистське кубло, а відсічену голову начальника жандармерії Зиммона кинули на ганок примі­щення. Запроданець і провокатор Коваленко також отримав заслужену кару — народні месники повісили його в лісі в тому хуторі, яким він ціною життя своїх земляків хотів володіти.

Фашистські нелюди шаленіли. Та ні страхітливі тортури, ні масові розстріли — ніщо не могло загасити того яскравого полум'я всенародної боротьби, що його запалив тут, виконуючи завдання партії, комуніст, ватажок комсомолії Надзбруччя Іван Бугай­ченко.

...У неї ще жевріла надія. Він живий, він обов'язково обізветься! Знайде її і сина. Не впізнає: за чотири роки розлуки Володя так виріс! Він легко підхопить, як колись, її на руки і закружляє по хаті. А Володя буде здивований, чому мама так хоче, аби він поцілував чужого дядю у сірій військовій шинелі?!

Ще було останнє сподівання. Аж доти, коли нарешті дочекалась страшної звістки:

«25 травня 1944 року. Кіровоградська область, Олександрійський район, село Олек­сіївна, Бугайченко Л. М.

Шановна Лідіє Михайлівно! На Ваш лист в ЦК комсомолу України, в якому Ви запитуєте про чоловіка Бугайченка Івана Федотовича, повідомляємо, що він загинув 14 січня 1943 року від рук фашистських загарбників в Потіївському районі Житомир­ської області. Ваш чоловік — наш кращий товариш Іван Федотович — до кінця свого життя був відданий радянському народові, загинув у боротьбі за визволення Бать­ківщини від фашистських загарбників...»

Мине багато років, і на могилу батька прийде син. Він йому скаже: «Усі свої роки я прожив без тебе, батьку. І якщо ніколи не зміг по-хлоп'ячому ніжно зверну­тись до тебе, то в цьому винна війна. Але почуття, що збереглися в мене до тебе, я не проміняю ні на яку ніжність. І сьогодні над твоєю могилою, над могилою твоїх товаришів я клянусь бути гідним твого життя, твоїх подвигів, клянусь свято берегти в своєму серці пам'ять про безсмертні твої справи, клянусь бути вірним сином ма­тері-Вітчизни!»

Мине ще багато років, і на могилу до діда, до скромного пам'ятника в Потіївці прийдуть Володині сини — Іван та Олег.

Ми кладемо до підніжжя пам'ятника Герою Радянського Союзу Івану Федотовичу Бугайченку осінні жоржини. І низько йому вклоняємося.

Жозанна Бондаренко, кандидат історичних наук