Лист 33-річної Лесі Яцковської,
інваліда І групи з Потіївки Радомишльського району, був сповнений
розпачу. Ситуація нагадувала гостросюжетний телесеріал із масою
випробувань, знущань. Рідний дядько будь-якими способами захотів
заволодіти будинком племінниці-інваліда.
«27 років свого життя я була щасливою, — йшлося в листі Лесі.—Але
коли після тяжкої хвороби померла мама, моє життя перетворилося на
справжні тортури. І головною причиною всіх проблем став мій рідний
дядько, котрий проживає в Маріуполі Донецької області. Спочатку він
допомагав мені, зібрали й необхідні документи для приватизації будинку.
Але пізніше, користуючись моєю добротою, ошукав мене, примусивши
написати боргову розписку на 80 тисяч гривень.
11 квітня 2011 року він силоміць завіз мене до санаторію,
розташованого в Саках, а потім — ще на 2 місяці в Маріуполь. Це
мотивував нібито початком ремонту в будинку. Увесь час, коли жила в
дядька, регулярно «отримувала на горіхи». Є й свідки, але він їх добряче
залякав. Коли повернулася додому, побачила, що родичі переробили все на
свій лад, навіть не поцікавившись моєю думкою. Апогеєм «родичання»
стали відвідини свята жнив у протестантській церкві, котрі закінчились
для мене жорстоким побиттям. Тоді хотіла все покинути й поїхати до свого
хлопця. Це ще більше розгнівало «занадто турботливого родича», він
знову дав рукам волю, забрав комп’ютер, мобільний телефон і повідомив,
що відпустить на всі чотири сторони, якщо я напишу чергову боргову
розписку — вже на 160 тис. грн., половина з яких — ніби за ремонт
будинку. Коли за мною приїхав друг, мене не відпустили. Натомість,
дядько зв’язав дротом колеса мого інвалідного візка, заборонивши
пересуватися та спілкуватися. А коли я викликала «швидку допомогу»,
оскаженілий чоловік з ножем накинувся на медпрацівників.
Лікувалася у лікарні декілька місяців. За цей час дала багато
свідчень, але жодних звинувачень родичеві чомусь не пред’являли. Він
викрав усі мої документи, в тому числі й паспорт. Понівечив автомобіль,
який, як і будинок, належить мені. На щастя, я відновила дружні стосунки
зі своєю помічницею Галиною, яка й забрала мене з лікарні та допомогла
поновити необхідні документи. Не раз я зверталась у міліцію,
прокуратуру, райдержадміністрацію, писала звернення до депутатів, на
телебачення, та все — безрезультатно…
Нині дядько, заручившись «вибитою» в мене розпискою, вимагає в суді
повернути йому 160 тис. грн. і поселити його в будинок. У ході тривалих
судових засідань у заселенні йому відмовили, але, згідно з рішенням
суду, я зобов’язана сплатити вищезазначену суму, яку апеляційний суд
зменшив удвічі. Ці кошти для мене, звісно, — непосильні. Хто захистить
мене в цій непростій ситуації?»
Щоб перевірити факти, викладені в листі, прибув до Потіївки.
Добротний будинок, де проживає авторка листа, розташовано далеченько від
центру села. Мене зустріла жінка, котра доглядає Лесю, — Галина
Миколаївна Красікова.
—Подивіться,—сказала вона зі сльозами на очах,—невже для ремонту
будинку затрачені такі великі гроші? — Леся вже не має сил боротися з
несправедливістю та бюрократією судових та правоохоронних органів.
Дівчина — розвинена. Вишиває, дуже любить читати, пише вірші. Має багато
друзів у різних куточках України. Всі суди, які відбулися, чомусь
вирішують, не на її користь.
У будинку справді видно, що зроблений ремонт, але він аж ніяк не тягне на ту суму, котру вимагає сплатити дядько Лесі.
Позитивно охарактеризував Л.Яцковську й Потіївський сільський голова
В.О.Майструк: мовляв, спокійна дівчина, жодних зауважень до неї не
було.
До розмови приєдналась і жителька Потіївки С.Є.Рабошук. Не пам’ятаю,
коли це було, щоб рідний дядько так жорстоко ставився до племінниці.
Коли жива була її мама, моя кума, вони жили, як кажуть, душа в душу. З
того часу, коли не стало матері Лесі, життя дівчини перетворилося на
справжній жах».
Зі співчуттям до дівчини розповідала й секретар Радомишльської
районної асоціації інвалідів «Надія» К.І.Ярова, членом якої більше 15
років є Леся. Дівчина віруюча — відвідує церкву християн-бабтистів.
Любить людей, тварин, природу. Намагається жити повноцінним життям. У
школі навчалася добре.
—Нині Леся «воює» з рідним дядьком, їй потрібно допомогти,—підсумувала Катерина Іванівна.
Не скупилася на коментарі й адвокат Лесі Яцковської Інна Петрівна Закалюжна:
—У своїй практиці не зустрічала таких неординарних випадків. Можу
лише щиро поспівчувати цій молодій жінці й намагаюся робити все, щоб
захистити її від протиправних зазіхань родича.
Поспілкувався телефоном із дядьком Лесі О.І.Скворцовим, котрий
проживає у Маріуполі Донецької області. Він заперечив, що застосовував
до дівчини фізичну силу, гроші ж вимагав віддати за проведені ремонти.
Коли залишав будинок Лесі, задзвонив її мобільний. Телефонував
знайомий. Я побачив, скільки теплоти було в їхньому спілкуванні.
Подумалося: чому рідному дядькові дозволяють нехтувати людяністю та
здоровим глуздом задля власного збагачення, знущатись над
племінницею-інвалідом?
Немає коментарів:
Дописати коментар