субота, 24 березня 2012 р.

Партизану Великої Вітчизняної Віктору Прохорчуку – 80

Краще не скажеш. Мається на увазі, що цих людей ніхто не примушував, не зобов’язував. Вони брали в руки зброю за покликом душі, за велінням серця. Опинившись у полоні фашистів, багато наших земляків тікали до місцевих патріотів і ставали не лише бійцями руху опору, а й організаторами боротьби проти окупантів. Так вчинили лейтенант Василь Порик у Франції, рядовий Федір Полєтаєв в Італії і багато інших.

У страшні роки війни разом із дорослими бралися за зброю підлітки і діти. За покликом юних сердець ставали підривниками, розвідниками, зв’язковими підпільних організацій і партизанських загонів. Віктор Прохорчук був саме таким юним месником.

Народився Віктор 21 вересня 1931 року у хліборобській сім’ї села Моделів Потіївського району на Житомирщині. Батько Софрон Устинович був на фронті. Віктор став опорою для матері.

Ще до початку наступальної операції за визволення столиці України пар¬тизани 1-ї Української партизанської дивізії активізували свою діяльність на землях Житомирської, Київської та інших областей. Не обійшла війна і Потіївський район.

12-річний Віктор часто допомагав своєму сусідові – однорукому інвалідові громадянської війни – дядькові Василю розповсюджувати листівки: вночі він підкидав їх до кожного сільського двору, клеїв на стінах будівель, парканах. Ця діяльність Віктора стала системою, тому дядько Василь дедалі частіше нагадував йому про обережність, навчав конспірації.

Одного жовтневого дня 1943 року Віктор разом зі своїм наставником пішов на потіївський базар, допомагаючи йому нести мішок. Віктор не знав, що в мішку між пучками цибулі, редьки та кропу були листівки, отримані дядьком від партизанів. Він здогадався лише тоді, коли до проданого товару сусід додавав невеликий стос папірців.

Додому поверталися поодинці, і раптом уже в центрі містечка Віктор побачив групу молодих людей із червоними стрічками на кашкетах та автоматами в руках. Вони намагалися повалити телеграфні стовпи.

– Потрібна пилка, – звернувся до Віктора один з партизанів.

Хлопець побіг на обійстя дворічного брата дядька Василя і за кілька хвилин разом із партизанами підпиляв стовп, потім – ще два. Обрізали дроти, що з'єднували районний центр із Житомиром.

Не маючи телеграфного зв'язку, німецький гарнізон Потіївки не зміг своєчасно викликати підмогу з обласного центру і був розгромлений партизанським загоном. Німецький гарнізон, мабуть, добряче волав про допомогу, бо з'явилися два лі¬таки, які скинули бомби і обстріляли кожну хату, кожен кущ. Тут і отримав Віктор тяжке поранення в голову і контузію. Осколок фашистської бомби «сидів» у голові Віктора Софроновича понад 60 років. Видалили його київські лікарі-спеціалісти.

Про ці дії потіївських партизанів і підпільників писала газета «Червоне Полісся» – друкований орган Житомирського підпільного обкому Компартії.

По війні Віктор Прохорчук закінчив Малинський будівельний технікум, працював майстром на будівельних майданчиках Володимирської, Житомирської і Вінницької областей. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня, медаллю «60 років визволення України від німецько-фашистських загарбників» та знаком «Партизан України».

Віктор Софронович багато років плідно працює у Вінницькій міській раді об'єднання інвалідів Великої Вітчизняної війни і Збройних сил, де очолює спонсорську комісію.

З нагоди 80-річчя від дня народження та Дня партизанської слави співробітники, численні друзі щиро вітають шановного Віктора Софроновича і бажають міцного здоров'я, активного довголіття і добробуту. Щастя вам у земному бутті.
Іван Гудожник

Немає коментарів:

Дописати коментар