пʼятниця, 11 березня 2011 р.

Село ПОТІЇВКА на Житомирщині: Іпатій Потій, історія Потіївки.

Історія села Потіївка Радомишльського району

Колишня Вереміївка й київський митрополичий маєток, заснований близько 1584 року й названий на честь легендарного поліського богослова, митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Греко-католицької церкви Іпатія Потія.
Історія Потіївщини 16-19 ст. від професора Леоніда Тимошенка охоплює також села Облітки, Моделів, Горбулів, Свидя, Видибор...

Іпатій Потій (1541-1613), за походженням шляхтич з роду руських князів Рюриковичів і литовських князів Гедиміновичів, випускник Яггелонського університету, що перебував при дворі славетного поліського князя Миколая Радзивілла Чорного [Mikalojus Radvila Juodasis, Mikołaj Radziwiłł Czarny], один із засновників Греко-католицької Церкви, з 1599 р. очільник уніатів - митрополит Київський, Галицький і всієї Русі.

Історія Потіївки подається за книгою "Нариси з історії Потіївки та її околиць в XVIІ-ХХ ст." професора Леоніда Тимошенка, одного з найавторитетніших сучасних фахівців з краєзнавства Центрального Полісся.

УВІЧНЕННЯ ПАМ'ЯТІ ПРО ІПАТІЯ ПОТІЯ В ПОЛІСЬКІЙ ТОПОНІМІЦІ
(походження назви села Потіївка)

Ім'я Іпатія Потія (1541 - 1613) нерозривно пов'язане з історією греко-католицької (уніатської) церкви. Цій визначній постаті українського релігійного та культурно-національного руху кінця 14 - початку 16 ст. присвячена чимала література. Писали про нього практично всі історики української церкви зазначеного періоду.

Ось як, наприклад, характеризував Іпатія Потія, апостола унії, найвидатніший український історик М. Грушевський. В його оцінці Іпатій Потій - організатор і політичний борець, одинока літературна сила уніатів, полеміст, проповідник, історик унії, рятівник її від занепаду. Незважаючи на могутню підтримку папської курії, королівської влади, католицького клиру й польської аристократії, тільки завдяки великій енергії та здібностям І. Потія, його повній безоглядності і неперебірчивості в способах боротьби, Берестейська унія не залишилася в умовах загальної ворожнечі православного громадянства такою ж безуспішною справою, як унія Флорентійська (1). Дослідник цілком справедливо вважав І. Потія головним промоутером унійної програми та заходів руської ієрархії. Він їде до Риму для переведення унії, енергійно збирає прихильників і цілком природно, по смерті митрополита М. Рагози, очолює уніатську церкву. Іпатій Потій безоглядно поборював православну опозицію, закривав церковні маєтки, добивався від польського уряду всіляких заходів до репресій, чим викликав завзяту ненависть серед православних. Відповідав православним тим же, був до самої смерті невгамовним, непримиренним, безоглядним і прославлений за те уніатами як аскет і праведник (2).

Пригадуються спеціальні праці про І. Потія О. Левицького, І. Савицького, К. Студинського, В. Щурата, Н. Трипільського та Й. Круковського, написані ще наприкінці минулого століття, а також деякі узагальнюючі публікації останнього часу. Перегляд цієї літератури призводить до невтішного в цілому висновку: ми не маємо до цього часу ані повної біографії Іпатія Потія, ані докладного аналізу його багатої літературної спадщини, ані дослідження його плідної, часом суперечливої, діяльності на ниві поступу уніатської церкви.

До того ж оцінка постаті Іпатія Потія часто залежала від конфесійних симпатій того чи іншого автора. Дослідників і тепер стримує малодоступність джерельних матеріалів та їх розкиданість по книгозбірнях та архівосховищах різних країн. Не все опубліковано з його літературної спадщини та епістолярію, дещо втрачено. Багато ще належить знайти.

Працюючи над історіографічною спадщиною 19 - початку 20т., нам удалось натрапити на здогад щодо походження назви одного з найбільших сіл Київського Полісся - Потіївки - від прізвища І. Потія.

Село Потіївка, розташоване тепер на території Радомишльського району Житомирської області (до 1959 р. було районним центром), належало в минулому до Радомишльського повіту Київської губернії (відстань до Києва - 120 км). Здавалося, що цей регіон, який вважався суто православним, не повинен мати нічого спільного з історією уніатської церкви, тим більше з одним з її митрополитів початку 17 ст., коли (якщо вірити "Історії міст і сіл України"), ще й село не було засноване (3). До того ж Іпатій Потій народився на Берестейщині, а помер у Володимирі (Волинському). Проте пошуки автора, який зацікавився проблемою ще й тому, що село Потіївка є його батьківщиною, переконали в іншому. Першим відкриттям було те, що місто Радомишль було в 18 ст. резиденцією уніатських митрополитів.

За деякими свідченнями, уніатські митрополити перебували тут уже після Андрусівського перемир'я 1667 р. (4)

З 1746 по 1795 рр. в місті резидувала консисторія уніатської церкви, діяла Василіянська духовна семинарія. Тут помер уніатський митрополит Лев Шептицький (І778-І779). Ще й в 20-х рр. 20 ст., через сто років після ліквідації унії, в центрі міста зберігались руїни мурованого митрополичого собору, закладеного 1780 р. і недобудованого в зв'язку зі знищенням царизмом уніатської церкви на Правобережжі (5).

Як установив дослідник історії церкви на Правобережжі О. П. Крижанівський, 1705 р. м. Радомишль та дев'ятнадцять навколишніх сіл належали уніатській митрополії (6). 1774 р. на Волині та Київському Поліссі уніатському митрополитові належало 1740 дворів; у Радомишльському ключі, до якого входила і Потіївка, було 528 митрополичих дворів.

Загалом на Київщині в 80-х рр. 18 ст. діяло 29 уніатських деканатів. Тут зосереджувались основні земельні володіння уніатської митрополії (7). Отже, приналежність краю (правобережної частини Київського Полісся) до сфери поширення уніатської церкви в 17-18 ст. не викликає сумніву.

Гадку про те, що ойконім Потіївка утворений від антропоніма - прізвища Іпатія Потія, висловив ще в минулому столітті краєзнавець Київщини Лаврентій Похилевич (8), який також стверджував, що село спочатку називалось Ложниці, а потім вже було переіменоване "за прізвищем єпископа Іпатія Потія" (9). Версія Л.Похилевича повторена в польському "Словнику географічному" (10).

Двоелементний топонімічний формант -ів-ка, конструктивні складові якого в сполученні з антропонімною основою, утворюють дериват із значенням посесивності (приналежності), дозволяє підтриматн попередню версію, тим більше що в досліджуваний період (16 - 17 ст.) формант -ів-ка як носій значення посесивності набув великої продуктивності та поширеності (11).

Залишається лише безаперечно довести, що в основу назви села покладене ім'я саме митрополита Іпатія Потія, а це змушує нас розглянути насамперед проблему початків Потіївки.

Як стверджують старожили Потіївки, спочатку село існувало на північний захід від сучасного, біля витоків річки Шлямарка (колись Осічка), в урочищі Веремійки і називалось Вереміївка. У документах 17-18 ст. цей топонім часто згадується паралельно з Потіївкою.

Так, наприклад, у списку населених пунктів 17-18 ст., наведеного в "Описі документів Архіву західноруських уніатських митрополитів", згадані села, які належали до Радомишльського ключа уніатської митрополії, ототожнюються: "Поцеевка (Потеевка) или Веремейка" (12). Очевидно, Потіївка і Вереміївка існували в 17-18 ст. недалеко одне від одного (десь на відстані 1-3 км), пізніше вони злились в одне село.

Старожили про це переказують так: оскільки церква в Вереміївці була розташована на болотистому місці і опустилась під землю, селяни залишили цю місцевість і переселились в Потіївку. На мапах XIX ст. Вереміївка вже не значиться. Напевно, історія із загадковим зникненням церкви є красивою легендою, яку не раз доводилось чути авторові в дитинстві, тільки в зв'язку з іншою місцевістю рідного краю.

Л. Похилевич стверджує, що село Потіївка вже існувало на початку 17 ст., однак його припущення про перейменування містечка Ложниці на Потіївку не знаходить підтвердження. Процитуємо документ, на який посилається Л. Похилевич і який нам пощастило відшукати в збірці джерел, виданій 1873 р.: "Там же от Потеевки, митрополичьего именія, в прошлом году господин Василій Тыша отнял земли над рекой Осечьею более чем на милю в поперек и на три мили вдоль, и на этой земле над речкою Завиною гг.Ельцы в Оробевичах... на половину местечко (напівмістечко - Л.Т.) Ложнице основали, к тому же господин Филипп Елец награбил рогатого скота 400 голов, в Оробевичах скот и пропал" (13).

Документ, датований 1616 р., зазначений в люстраційних книгах Київського воєводства під 1617 р. Отже, йдеться про подію, яка відбулась 1615 р. Зміст документа засвідчує, що містечко Ложниці було засноване недалеко від Потіївки, яка вже в цей час існувала. Локалізувати містечко Ложниці поки що не вдалося, тим більше, що в польськомовному оригіналі документа воно значиться, як Lomoice.

У згаданому "Описі документів Архіву західноруських уніатських митрополитів" нам удалося відшукати документ з найдавнішою (поки що) згадкою Потіївки. 7 вересня 1614 р. намісник уніатського митрополита Й. Рутського В. Садковський вніс позовну скаргу до Київського міського суду на Василя Тишу-Биковського про захоплення ним митрополичого села Потіївки.

У тексті документа вміщено важливе для нас свідчення: "Потіївка вже 30 років як була заселена і завжди належала митрополиту" (14). Отже, село було засноване як митрополичий маєток 1584 р., за 12 років до Берестейської унії, і належало спочатку православним митрополитам, а з прийняттям М. Рагозою унії стало уніатським. Якщо врахувати, що Іпатій Потій, другий уніатський митрополит, помер 1613 р., то цілком вірогідним виглядає найменування одного з найбільших митрополичих маєтків його іменем, що знайшло відображення в документі під 1614 р.

Декілька документів першої половини 17 ст. уміщують інформацію про те, що села Потіївка та Вереміївка, як і деякі навколишні (Облітки, Заньки, Буки), належали до маєтків Києво-Печерського монастиря (15).

Потіївка, разом з іншими населеними пунктами, могла бути в числі тих 50-ти сіл, які згадуються в описі монастирських маєтків під 1593 р. разом з містом Радомишлем (16). Відомо, що митрополит М. Рагоза після прийняття унії намагався заволодіти монастирем, користуючись наданими з цього приводу привілеями короля Жигимонта ІІІ . Однак власне Києво-Печерський монастир з архимандритом Н. Туром на чолі тоді не підкорився уніатській митрополії.

Як уважає митрополит Євгеній (Болховітінов), М. Рагозі вдалося заволодіти найкращими монастирськими волостями та угіддями (17), в тому числі й землями Радомишльщини, багатими на ліс та інші природні ресурси. Після проголошення унії Київська митрополія перейшла, отже, під юрисдикцію уніатського митрополита. Проте Київ не став, як відомо, його резиденцією.

Через спротив та антиуніатські настрої козацтва уніатські митрополити взагалі боялись з'являтися в Києві. Не був винятком у цьому плані й Іпатій Потій, який (згідно з відомими на сьогодні свідченнями) лише один раз побував у Києві. Поїздка стала можливою тільки після смерті князя К.Острозького і відбулася 1603 р. У Києві І. Потію вдалося домогтися кафедри Києво-Софіївського собору (18). Можливо, що по дорозі до Києва чи на зворотньому шляху він відвідав свій маєток у Потіївці.

Про приналежність Потіївки та Вереміївки до митрополичих маєтків свідчить ціла низка джерел 17-18ст. 1617 р. у маєток Київської митрополії село Потіївку втікали селяни - піддані Я. Корчевського з села Корчеве (Бежеве) (19).

1625 р. уніатський митрополит Й. Рутський видав хорунжому Федору Єльцю та судді Луці Вітковському доручення на ведення справи про наїзд Андрія Соколовського на митрополиче село Потіївку (20). Під 1633 р. документи знову фіксують утечу селян до маєтку Київської митрополії Потіївки, на цей раз - підданих Миколая Прежовського з с. Городище (21).

1638 р., після смерті Й. Рутського, київський православний митрополит Петро Могила повернув село православній митрополії (22).

1639 р. виник спір за межі між с. Моделів, яке належало Федору Тиші-Биковському, і митрополичими селами Потіївкою, Вереміївкою та Облітки. Піддані митрополита в кількості 1500 осіб зі зброєю напали на Моделів і пограбували селян (23).

1646 р. монастирські селяни Києво-Печерського та Софіївського монастирів радомишльської округи (у тому числі й Потіївки) були пограбовані коронним стражником Самійлом Лащем (24).

1648 р. мешканці села Потіївка брали участь у селянських повстаннях краю, викликаних початком Хмельниччини (на Поліссі діяли в ту пору козацькі загони Гладкого та Голоти, послані Б. Хмельницьким) (25) .

Під 1651 р. с. Вереміївка згадується як маєток Київського Микільського монастиря (26). Очевидно, в роки Визвольної війни село залишалося православним, а після Андрусівського перемир'я (1667 р.) край знову потрапив під польське панування. Наприкінці 17 ст. (1692 р.) львівський єпископ Й. Шумлянський, який вів у цей час боротьбу за перехід Галичини на унію, вигнав з Вереміївки дворянина Юрія Олекшича, що заволодів селом на підставі королівського привілею (27).

Вірогідно, повернення Потіївки уніатській церкві відбулося наприкінці 17 ст., коли польський король секвестрував спочатку правобережні маєтки Києво-Печерського монастиря і передав їх львівському єпископові Й. Шумлянському. Після переходу Й. Шумлянського на унію його обширні маєтки з колишніх володінь Київської митрополії та Києво-Печерського монастиря стали власністю уніатської митрополії (28).

Церква у Вереміївці була переведена на унії аж 1742 р. (29)

1705 р. Й. Шумлянський віддав Вереміївку в трирічну оренду подільському чашникові Самійлові Шумлянському (30).

1714 р. уніатський митрополит Лев Кішка укладає контракт з київським хорунжим Казимиром Стецьким на трирічну оренду "Потіївки, інакше Вереміївки" з навколишніми селами, які належать Київській митрополії і Києво-Печерській архимандрії (31). У серпні 1717 р. контракт поновлено ще на три роки (32).

1722 р. власники с. Моделів знову порушували кордони Потіївки (33), 1726 р. інцидент повторився (34).

Під 1729 р. Потіївка згадується як володіння адміністратора Київської уніатської митрополії єпископа Атанасія Шептицького (35).

1747 р. управляючий Київською митрополією Флоріан Гребницький вступає у володіння маєтками, в тому числі й Потіївкою (36).

1749 р. розглядалася справа про незаконне надання шляхетського титулу 120-ти селянам митрополичого села Потіївки (37). З 70-х рр. 18 ст. зберігся опис "майданного сараю", тобто поташні (дрібного промислового закладу з виробництва поташу - [карбонат натрія для скла]) з митрополичих володінь села Потіївки (38).

Під 1795 р. згадується "митрополитанська Буда Потіївська" (39).

1795 р. після поділів Польщі та підпорядкування Правобережжя Росії уніатська консисторія в Радомишлі була ліквідована. Проте уніатські церкви проіснували в краю до 1839 р., чому сприяв впливовий декан Радомишля Гавриїл Сенькович, перед тим член уніатської консисторії (40).

Зберігся опис Потіївської церкви з 1784 р., який засвідчує, що це була церква Покрови Пресвятої Богородиці, дерев'яна, з дзвіницею. Уже наприкінці 18 ст. було відомо, що вона дуже давня, проте час її побудови невідомий (41).

Дослідник українських церков Київщини В. Щербаківський датував її зведення 18 ст., але точної дати не знав і він (42). Простояла ця церква до 1891 р., коли поруч неї збудували нову (43). Стару церкву, за свідченнями старожилів, розібрали і перевезли до сусіднього села Нова Буда, що належало до потіївського приходу.

Згаданий нами В. Щербаківський 1901 р. провів експедицію в Радомишльський повіт для огляду та опису церков. Як і в інших районах Київщини, він застав там старі дерев'яні церкви, збудовані ще в 18 ст. Усі вони сули трибанні й мали надзвичайно гарні різьблені іконостаси.

Дослідник знаходив у них старі церковні книги (Минеї, Псалтирі, Апостоли) із помітками на маргінесах українською мовою. У кожній церкві зберігались гарно упорядковані візити (польською мовою). Церкви мали багато старих килимів та вишиваних підризників. По всій Київщині, як уважає В. Щербаківський, церкви були уніатського типу, для яких був характерним насамперед високий мистецький рівень виконання різьблених іконостасів та образів.

Траплялися навіть (як, наприклад, у сусідньому місті Малин) скульптурні дерев'яні іконостаси, в яких замість ікон ставилися дерев'яні фігури Ісуса Христа, Божої Матері, Святого Миколая та ін. Все це було виконано майстрами, які належали до малярських та різьбярських шкіл Правобережжя 17-18 ст. (44) Усе це було знищене, очевидно, в XIX - XX ст.

М. Грушевський писав, що на українських землях, які наприкінці 18 ст. відійшли до складу Росії, царизм знищив унію і на місце старих традицій української церкви ввів нові, цілковито чужі їм "обрусительні" форми.

"Відновлена" православна церква перетворилась в знаряддя обрусіння та русифікації. Казенна великоруська школа, церква і державність становили в ту пору більшу загрозу для українського життя, ніж навіть польська культура. У результаті правобережні українські землі, що перейшли під владу Росії, надовго залишились відсталішими і забитішими, ніж будь-які інші українські області (45).

Отже, не підлягає сумніву, що з кінця 16 ст. до 30-х рр. 19 ст. (з перервою близько півстоліття) церква поліського села Потіївка, як і навколишніх сіл, була уніатською, а село належало до маєтків уніатських митрополитів.

Повертаючись до версії про походження назви села від прізвища Іпатія Потія, звертаємо увагу на те, що сучасна назва села вимовляється з наголосом на другому складі: Потіївка. Цікаво, що дехто з сучасних істориків церкви (як, наприклад, С. Сеник) подібно наголошує і прізвище митрополита: Потій, що, на думку академіка Я. Ісаєвича, відповідає власне українській традиції наголошування аналогічних прізвищ: Стеблій, Смолій, Палій і т.д. Варіант вимови прізвища з наголосом на першому складі (Потій) є результатом аналогії наголошування до польської акцентуаційної традиції (46). Звідси власне Потіївка, а не Потіївка.

Михайло Грушевський подає цікавий матеріал про те, як сформувалося прізвище Потій. Дід Іпатія (в миру Адама) писався Патей Тишкович, батько – Лев Патиєвич (Потеєвич), внук (тобто, митрополит) - Потей, (в польській формі - Pociej), що в українському мовленнєвому середовищі трансформувалось у Потій (47). До речі, в полемічному творі невідомого православного автора про Берестейський собор Іпатій Потій названий як "Потійко" (48).

Цікаво, що неподалік Потіївки знаходиться село Гута Потіївська. Ще два сусідніх села - Стара Буда та Нова Буда - в ХІХ ст. також були Потіївськими (на карті Київської губернії, опублікованій в книзі І. Фундуклея, зазначено: "Ст. Буда Потеевка" та "Нова Буда Потеевская" (49). Проте необхідно зауважити, що це локативні назви, утворені за допомогою топоніма Потіївка, а не антропоніма Потій.

До речі, на Київщині було ще два села з такою ж назвою. Це насамперед село Потіївка колишнього Васильківського повіту (тепер Білоцерківський район), яке існує і тепер. Село в минулому мало також церкву Покрови. 1798 р. у дворі якогось дворянина Рокашевського була збудована уніатська каплиця, що проіснувала до 1839 р. (50) Однак село знаходиться на березі струмків Насташка та Поті, від яких, можливо, походять назви сусіднього села Насташки та Потіївки. Хоча творення топонімів від гідронімів є найбільш продуктивним, незрозумілим залишається, проте, походження [j] в останній назві: Поті + j[?] + івка.

Існувала колись ще одна Потіївка - поблизу м. Фастова. У ХІХ ст. - це невеликий хутір у кількох верстах рід міста, в минулому велике село Потіїв, якого вже давно немає: місто поглинуло його. Якихось більш-менш вірогідних даних про цю Потіївку та про походження назви розшукати поки що не вдалося.

Підводячи підсумки цієї невеликої розвідки, можна стверджувати, що поліське село Потіївка було засноване незадовго до проголошення Берестейської унії (І596). Якогось безпосереднього свідчення про те, що в основу його назви було покладено прізвище Іпатія Потія, ми не маємо. Проте низка дотичних документальних свідчень дозволяє твердити саме про посєсивність топоніма Потіївка. Наявність ще трьох локативних назв, утворених за допомогою топоніма Потіївка – Гута Потіївська, Нова Буда Потіївська та Стара Буда Потіївка, які виникли в 17-18 ст. і належали до потіївського приходу, - дозволяє говорити про увічнення пам'яті про Іпатія Потія в поліській топоніміці.

1929 р. газета "Радянська Волинь" опублікувала замітку "З темного минулого на ясне майбутнє", в котрій повідомлялося про рішення зборів мешканців Потіївки, які ухвалили перейменувати село і район на Червоноармійське, щоб "порвати з ганебним минулим району". У 1919-1923 рр. тут діяли загони ("банди"), які боролися з Червоною армією, що "заплямувало" минуле району, "та й сама назва Потіївка походить від патріярха Потія".

З метою підготовки акції перейменування села і району було дано запит в архіви, який підтвердив походження назви села. У Житомирському обласному архіві зберігається довідка київського історика Івана Шабатіна, яка засвідчує, що Потіївка була заснована наприкінці 16 ст. як маєток Київського митрополита й у період 1599-1613 рр. була названа іменем Іпатія Потія. Невідомо також, чому акція не вдалася і село не було перейменоване. Можливо, цьому спротивились патріоти села та району, зокрема Осецькі, нащадки яких досі проживають у Потіївці та навколишніх селах. Звідси видно також, що проголошений більшовиками курс мав на меті знищення історичної пам'яті потіївців, без якої, звісно, не буває майбутнього

1 коментар: