суботу, 6 листопада 2010 р.

Книга "Нариси з історії Потіївщини" Тимошенка Леоніда Володимировича

Нариси з історії Потіївщини

Зміст:
Нарис 1. Заснування села, походження його назви……………………….
Нарис 2. Потіївський маєток у XVI – XIX ст………………………
Нарис 3. Події Хмельниччини на території Потіївщини…………..
Нарис 4. Осецька шляхта: впровадження до історії еліт потіївського краю…
Нарис 5. З історії потіївської церкви Пресвятої Богородиці…………….
Нарис 6. З історії села в ХІХ – на початку ХХ ст………………………….
6.1. Експедиція Фрідріха Гельмана в Потіївський маєток поміщиці Марії Кікіної 1825 р.
6.2. Життя людей села: священики і парафіяни в першій
половині ХІХ ст………………………………….
6.3. Садибний план і подвірний опис Потіївки 1866 року…………..
6.4. Хроніка подій місцевого життя у 1912-1916 рр.
(за газетою "Радомыслянин")……………..………………………………….


Фрагмент карти села Потіївки 1809р.
























Розділ І
УВІЧНЕННЯ ПАМ’ЯТІ ПРО ІПАТІЯ ПОТІЯ В ПОЛІСЬКІЙ ТОПОНІМІЦІ
(до питання про походження назви Потіївки)

Ім'я Іпатія Потія (1541 - 1613) нерозривно пов'язане з істо¬рією греко-католицької (уніатської) церкви. Цій визначній поста¬ті українського релігійного та культурно-національного руху кін¬ця ХУІ - початку ХУП ст. присвячена чимала література. Писали про нього практично всі історики української церкви зазначеного періоду. Ось як, наприклад, характеризував Іпатія Потія, апос¬тола унії, найвидатніший український історик М.Грушевський. В його оцінці 1.Потій - організатор і політичний борець, одинока літературна сила уніатів, полеміст, проповідник, історик унії, рятівник її від занепаду. Незважаючи на могутню підтримку пап¬ської курії, королівської влади, католицького клиру й польської аристократії, тільки завдяки великій енергії та здібностям І.Потія, його повній безоглядності і неперебірчивості в способах боротьби, Берестейська унія не залишилася в умовах загальної во¬рожнечі православного громадянства такою ж безуспішною справою, як унія Флорентійська1. Дослідник цілком справедливо вважав І.Потія головним промотором унійної програли та заходів руської ієрархії. Він їде до Риму для переведення унії, енергійно збирає при¬хильників і цілком природно, по смерті митрополита М.Рагози, очолює уніатську церкву. І.Потій безоглядно поборював православну опозицію, закривав церковні маєтки, добивався від польського уряду всіляких заходів до репресій, чим викликав завзяту ненависть серед православних. Відповідав православним тим же, був до са¬мої смерті невгамовним, непримиренним, безоглядним і прославлений за те уніатами як аскет і праведник2.
Пригадуються спеціальні праці про І.Потія О.Левицького, І.Савицького, К.Студинського, В.Щурата, Н.Трипільського та Й.Круковського, написані ще наприкінці минулого століття, а також деякі узагальнюючі публікації останнього часу. Перегляд цієї літера¬тури призводить до невтішного в цілому висновку: ми не маємо до цього часу ні повної біографії І.Потія, ні докладного аналізу його багатої літературної спадщини, ні дослідження його плідної, часом суперечливої, діяльності на ниві поступу уніатської церкви. До того ж оцінка постаті І.Потія часто залежала від конфесійних симпатій того чи іншого автора. Дослідників і тепер стримує малодоступність джерельних матеріалів та їх розкиданість по книго¬збірнях та архівосховищах різних країн. Не все опубліковано з його літературної спадщини та епістолярію, дещо втрачено. Бага¬то ще належить знайти.
Працюючи над історіографічною спадщиною XIX - початку XX ст., нам удалось натрапити на здогад щодо походження назви одного з найбільших сіл Київського Полісся - Потіївки - від прізвища І.По¬тія. Село, розташоване тепер на території Радомишльського райо¬ну Житомирської області (до 1959 р. було районним центром), на¬лежало в минулому до Радомишльського повіту Київської губернії (відстань до Києва - 120 км). Здавалося, що цей регіон, який вважався суто православним, не повинен мати нічого спільного з історією уніатської церкви, тим більше з одним з її митрополитів початку ХУІІ ст., коли (якщо вірити "Історії міст і сіл України"), ще й село не було засноване3. До того ж І.Потій народився на Берестейщині, а помер у Володпмирі-Волинськону. Проте пошуки автора, який зацікавився проблемою ще й тому, що село Потіївка є його батьківщиною, переконали в іншому. Першим відкриттям було те, що місто Радомишль було в ХУШ ст. резиденцією уніатських митрополитів. За деякими свідченнями, уніатські митрополити перебували тут уже після Андрусівського перемир'я 1667 р.4 З 1746 по 1795 рр. в місті резидувала консисторія уніатської церкви, діяла василіянська духовна семинарія. Тут помер уніатський митрополит Лев Шептицький (І778-І779). Ще й в 20-х рр. XX ст., через сто років після ліквідації унії, в центрі міста зберігались руїни мурованого митрополичого собору, закладеного 1780 р. і не¬добудованого в зв'язку із знищенням царизмом уніатської церкви на Правобережжі5. Як установив дослідник історії церкви на Пра¬вобережжі О.П.Крижанівський, 1705 р. м.Радомишль та дев'ятнадцять навколишніх сіл належали уніатській митрополії6. 1774 р. на Волині та Київському Поліссі уніатському митрополитові нале¬жало 1740 дворів; у Радомишльському ключі, до якого входила і Потіївка, було 528 митрополичих дворів. Загалом на Київщині в 80-х рр. ХУШ ст. діяло 29 уніатських деканатів. Тут зосереджувались основні земельні володіння уніатської митрополії7. Отже, приналежність краю (правобережної частини Київського Полісся) до сфери поширення уніатської церкви в XVII-XVIII ст. не викликає сум¬ніву.
Гадку про те, що ойконім Потіївка утворений від антропоніма - прізвища І.Потія, висловив ще в минулому столітті краєзнавець Київщини Лаврентій Похилевич8, який також стверджував, що село спо¬чатку називалось Ложниці, а потім вже було переіменоване "за прі-звищем єпископа Іпатія Потія"9. Версія Л.Похилевича повторена в польському "Словнику географічному"10.
Двоелементний топонімічний формант -ів-ка, конструктивні складові якого в сполученні з антропонімною основою, утворюють дериват із значенням посесивності (приналежності), дозволяє підтриматн попередню версію, тим більше що в досліджуваний період (ХУІ - ХУП ст.) формант -ів-ка як носій значення посесивності набув великої продуктивності та поширеності11. Залишається лише безперечно довести, що в основу назви села покладене ім'я саме митрополита Іпатія Потія, а це змушує нас розглянути насамперед проблему початків Потіївки.
Як стверджують старожили Потіївки, спочатку село існувало на північний захід від сучасного, біля витоків річки Шлямарки (колись Осічки), в урочищі Веремійки і називалось Вереміївкою. У докумен¬тах ХУП-ХУШ ст. цей топонім часто згадується паралельно з Потіїв-кою. Так, наприклад, у списку населених пунктів ХУП-ХУШ ст., на¬веденого в "Описі документів Архіву західноруських уніатських ми¬трополитів", згадані села, які належали до Радомишльського ключа уніатської митрополії, ототожнюються: "Поцеевка (Потеевка) или Веремейка"12. Очевидно, Потіївка і Вереміївка існували в ХУП-ХУШ ст. недалеко одне від одного (десь на відстані 1-3 км), піз¬ніше вони злились в одне село. Старожили про це переказують так: оскільки церква в Вереміївці була розташована на болотистому міс¬ці і опустилась під землю, селяни залишили цю місцевість і пере¬селились в Потіївку. На мапах XIX ст. Вереміївка вже не значить¬ся. Напевно, історія із загадковим зникненням церкви є красивою легендою, яку не раз доводилось чути авторові в дитинстві, тільки в зв'язку з іншою місцевістю рідного краю.
Л.Похилевич стверджує, що село Потіївка вже існувало на по¬чатку ХУП ст., однак його припущення про перейменування містечка Ложниці на Потіївку не знаходить підтвердження. Процитуємо до¬кумент, на який посилається Л.Похилевич і який нам пощастило відшукати в збірці джерел, виданій 1873 р.: "Там же от Потеевки, митрополичьего именія, в прошлом году господин Василій Тыша отнял земли над рекой Осечьею более чем на милю в поперек и на три мили вдоль, и на этой земле над речкою Завиною гг.Ельцы в Оробевичах... на половину местечко (напівмістечко - Л.Т.) Ложнице основали, к тому же господин Филипп Елец награбил рогатого скота 400 голов, в Оробевичах скот и пропал" 13. Документ, датований 1616 р., зазначений в люстраційних книгах Київського воєводства під 1617 р. Отже, йдеться про подію, яка відбулась 1615 р. Зміст документа засвідчує, що містечко Ложниці було засноване недалеко від Потіївки, яка вже в цей час існувала. Локалізувати містечко Ложниці поки що не вдалося, тим більше, що в польськомовному ори¬гіналі документа воно значиться, як "Lomoice".
У згаданому "Описі документів Архіву західноруських уніатсь¬ких митрополитів" нам удалося відшукати документ з найдавнішою (поки що) згадкою Потіївки. 7 вересня 1614 р. намісник уніатсь¬кого митрополита Й.Рутського В.Садковський вніс позовну скаргу до Київського гродського суду на Василя Тишу-Биковського про за¬хоплення ним митрополичого села Потіївки. У тексті документа вміщено важливе для нас свідчення: "Потіївка вже ЗО років як бу¬ла заселена і завжди належала митрополиту"14. Отже, село було засноване як митрополичий маєток 1584 р., за 12 років до Берес¬тейської унії, і належало спочатку православним митрополитам, а з прийняттям М.Рагозою унії стало уніатським. Якщо врахувати, що Іпатій Потій, другий уніатський митрополит, помер 1613 р., то цілком вірогідним виглядає найменування одного з найбільших митрополичих маєтків його іменем, що знайшло відображення в до¬кументі під 1614 р.
Декілька документів першої половини ХУП ст. уміщують інфор¬мацію про те, що села Потіївка та Вереміївка, як і деякі навко¬лишні (Облітки, Заньки, Буки), належали до маєтків Києво-Печерського монастиря15. Потіївка, разом з іншими населеними пунктами, могла бути в числі тих 50-ти сіл, які згадуються в описі монастирських маєтків під 1593 р. разом з містом Радомишлем16. Відомо, що митрополит М.Рагоза після прийняття унії намагався за¬володіти монастирем, користуючись наданими з цього приводу приві¬леями короля Жигимонта Ш. Однак власне Києво-Печерський монастир з архимандритом Н.Туром на чолі тоді не підкорився уніатській ми¬трополії. Як уважає митрополит Євгеній (Болховітінов), М.Рагозі вдалося заволодіти кращими монастирськими волостями та угіддями17, в тому числі й землями Радомишльщини, багатими на ліс та інші при¬родні ресурси. Після проголошення унії Київська митрополія перей¬шла, отже, під юрисдикцію уніатського митрополита. Проте Київ не став, як відомо, його резиденцією. Через спротив та антиуніатські настрої козацтва уніатські митрополити взагалі боялись з'явля¬тися в Києві. Не був винятком у цьому плані й І.Потій, який (згід¬но з відомими на сьогодні свідченнями) лише один раз побував у Києві. Поїздка стала можливою тільки після смерті князя К.Остро¬зького і відбулася 1603 р. У Києві 1.Потію вдалося домогтися кафедри Києво-Софіївського собору18. Можливо, що по дорозі до Києва чи на зворотньому шляху він відвідав свій маєток у Потіївці.
Про приналежність Потіївки та Вереміївки до митрополичих ма¬єтків свідчить ціла низка джерел ХУП-ХУШ ст. 1617 р. у маєток Київської митрополії село Потіївку втікали селяни - піддані Я.Корчевського з села Корчеве (Бежеве)19. 1625 р. уніатський митро¬полит Й.Рутський видав хорунжому Федору Єльцю та судді Луці Вітковському доручення на ведення справи про наїзд Андрія Соколовського на митрополиче село Потіївку20. Під 1633 р. документи знову фіксують утечу селян до маєтку Київської митрополії Потіївки, на цей раз - підданих Миколая Прежовського з с.Городище21.
1638 р., після смерті Й.Рутського, київський православний митрополит Петро Могила повернув село православній митрополі22. 1639 р. виник спір за межі між с.Моделів, яке належало Федору Тиші-Биковському, і митрополичими селами Потіївкою, Вереміївкою та Облітками. Піддані митрополита в кількості 1500 осіб зі зброєю напали на Моделів і пограбували селян23. 1646 р. монастирські селяни Києво-Печерського та Софіївського монастирів радомишльсь¬кої округи (у тому числі й Потіївки) були пограбовані коронним стражником Самійлом Лащем24. 1648 р. мешканці с.Потіївки брали участь у селянських повстаннях краю, викликаних початком Хмель¬ниччини (на Поліссі діяли в ту пору козацькі загони Гладкого та Голоти, послані Б.Хмельницьким)25 . Під 1651 р. с.Вереміївка згадується як маєток Київського Микільського монастиря26. Очевидно, в роки Визвольної війни село залишалося православним, а після Андрусівського перемир'я (І667 р.) край знову потрапив під поль¬ське панування. Наприкінці ХУП ст. (І692 р.) львівський єпископ Й.Шумлянський, який вів у цей час боротьбу за перехід Галичини на унію, вигнав з Вереміївки дворянина Юрія Олекшича, що заволодів селом на підставі королівського привілею27.
Вірогідно, повернення ПотіЇвки уніатській церкві відбулося наприкінці ХУП ст., коли польський король секвестрував спочатку правобережні маєтки Києво-Печерського монастиря і передав їх львівському єпископові Й.Шумлянському. Після переходу Й.Шумлянського на унію його обширні маєтки з колишніх володінь Київської митрополії та Києво-Печерського монастиря стали власністю уніат¬ської митрополії28. Церква у Вереміївці була переведена на унії аж 1742 р.29 1705 р. Й.Шумлянський віддав Вереміївку в трирічну оренду подільському чашникові Самійлові Шумлянському30. 1714 р. уніатський мптрополит Лев Кішка укладає контракт з київським хорунжим Казимиром Стецьким на трирічну оренду "Потіївки, інакше Вереміївки" з навколишніми селами, які належать Київській митрополії і Києво-Печерській архимандрії31. У серпні 1717 р. кон¬тракт поновлено ще на три роки32.
1722 р. власники с.Моделів знову порушували кордони Потіївки33, 1726 р. інцидент повторився34. Під 1729 р. Потіївиа зга¬дується як володіння адміністратора Київської уніатської митро¬полії єпископа Атанасія Шептицького35. 1747 р. управляючий Київ¬ською митрополією Флоріан Гребницький вступає у володіння маєтками, в тому числі й Потіївкою36. 1749 р. розглядалася справа про незаконне надання шляхетського титулу 120-ти селянам митрополичого села Потіївки37. З 70-х рр. ХУШ ст. зберігся опис "май¬данного сараю", тобто поташні (дрібного промислового закладу по виробництву поташу) з митрополичих володінь села Потіївки38. Під 1795 р. згадується "митрополитанська Буда Потіївська"39.
1795 р. після поділів Польщі та підпорядкування Правобережжя Росії уніатська консисторія в Радомишлі була ліквідована. Проте уніатські церкви проіснували в краю до 1839 р., чому сприяв впли¬вовий декан Радомишля Гавриїл Сенькович, перед тим член уніатської консисторії40 .
Зберігся опис Потіївської церкви з 1784 р., який засвідчує, що це була церква Покрови Пресвятої Богородиці, дерев'яна, з дзвіницею. Уже наприкінці ХУШ ст. було відомо, що вона дуже давня, проте час її побудови невідомий41. Дослідник українських церков Київщини В.Щербаківський датував її зведення ХУШ ст., але точної дати не знав і він42. Простояла ця церква до 1891 р., коли поруч неї збудували нову43. Стару церкву, за свідченнями старожилів, розібрали і перевезли до сусіднього села Нова Буда, що належало до потіївського приходу.
Згаданий нами В.Щербаківський 1901 р. провів експедицію в Радомишльський повіт для огляду та опису церков. Як і в інших районах Київщини, він застав там старі дерев'яні церкви, збудова¬ні ще в ХУШ ст. Усі вони сули трибанні й мали надзвичайно гарні різьблені іконостаси. Дослідник знаходив у них старі церковні книги (Минеї, Псалтирі, Апостоли) із помітками на маргінесах ук¬раїнською мовою. У кожній церкві зберігались гарно упорядковані візити (польською мовою). Церкви мали багато старих килимів та вишиваних підризників. По всій Київщині, як уважає В.Щербаківський, церкви були уніатського типу, для яких був характерним насам¬перед високий мистецький рівень виконання різьблених іконостасів та образів. Траплялися навіть (як, наприклад, у сусідньому міс¬ті Малині) скульптурні дерев'яні іконостаси, в яких замість ікон ставилися дерев'яні фігури Ісуса Христа, Божої Матері, Святого Миколая та ін. Все це було виконано майстрами, які належали до малярських та різьбярських шкіл Правобережжя ХУП-ХУШ ст.44 Усе це було знищене, очевидно, в XIX - XX ст.
М.Групевський писав, що на українських землях, які наприкін¬ці ХУШ ст. відійшли до складу Росії, царизм знищив унію і на міс¬це старих традицій української церкви ввів нові, цілковито чужі їм "обрусительні" форми. "Відновлена" православна церква перет¬ворилась в знаряддя обрусіння та русифікації. Казенна великору¬ська школа, церква і державність становили в ту пору більшу за¬грозу для українського життя, ніж навіть польська культура. У результаті правобережні українські землі, що перейшли під владу Росії, надовго залишились відсталішими і забитішими, ніж будь-які інші українські області45.
Отже, не підлягає сумніву, що з кінця ХУІ ст. до 30-х рр. XIX ст. (з перервою близько півстоліття) церква поліського села Потіївка, як і навколишніх сіл, була уніатською, а село належало до маєтків уніатських митрополитів.
Повертаючись до версії про походження назви села від прізви¬ща І.Потія, звертаємо увагу на те, що сучасна назва села вимовляється з наголосом на другому складі: Потіївка. Цікаво, що дех¬то з сучасних істориків церкви (як, наприклад, С.Сеник) подібно наголошує і прізвище митрополита: Потій, що, на думку академі¬ка Я.Ісаєвича, відповідає власне українській традиції наголошування аналогічних прізвищ: Стеблій, Смолій, Палій і т.д. Варіант вимови прізвища з наголосом на першому складі (Потій) є ре¬зультатом аналогії наголошування до польської акцентуаційної тра¬диції46. Звідси власне Потіївка, а не Потіївка.
М.Грушевський подає цікавий матеріал про те, як сформувалося прізвище Потій. Дід Іпатія (в миру Адама) писався Патей Тишкович, батько – Лев Патиєвич (Потеєвич), внук (тобто, митрополит) - Потей, (в польській формі - Pociej), що в українському мовленнєвому середовищі трансформувалось у Потій47. До речі, в по¬лемічному творі невідомого православного автора про Берестейський собор 1.Потій названий як "Потійко"48.
Цікаво, що неподалік Потіївки знаходиться село Гута Потіївська. Ще два сусідніх села - Стара Буда та Нова Буда - в ХІХ ст. також були Потіївськнми (на карті Київської губернії, опубліко¬ваній в книзі І.Фундуклея, зазначено: "Ст. Буда Потеевка" та "Нова Буда Потеевская"49. Проте необхідно зауважити, що це локативні назви, утворені за допомогою топоніма Потіївка, а не антропоніма Потій.
До речі, на Київщині було ще два села з такою ж назвою. Це насамперед село Потіївка колишнього Васильківського повіту (тепер Білоцерківський район), яке існує і тепер. Село в минулому мало також церкву Покрови. 1798 р. у дворі якогось дворянина Рокашевського була збудована уніатська каплиця, що проіснувала до 1839 р.50 Однак село знаходиться на березі струмків Насташка та Поті, від яких, можливо, походять назви сусіднього села Насташки та Потіївки. Хоча творення топонімів від гідронімів є найбільш продуктив¬ним, незрозумілим залишається, проте, походження [j] в остан¬ній назві: Поті + j[?] + івка.
Існувала колись ще одна Потіївка - поблизу м.Фастова. У ХІХст. - це невеликий хутір у кількох верстах рід міста, в минулому ве¬лике село Потіїв, якого вже давно немає: місто поглинуло його. Якихось більш-менш вірогідних даних про цю Потіївку та про поход¬ження назви розшукати поки що не вдалося.
Підводячи підсумки цієї невеликої розвідки, можна стверджу¬вати, що поліське село Потіївка було засноване незадовго до про¬голошення Берестейської унії (І596). Якогось безпосереднього свідчення про те, що в основу його назви було покладено прізвище Іпатія Потія, ми не маємо. Проте низка дотичних документальних свідчень дозволяє твердити саме про посєсивність топоніма Потіїв¬ка. Наявність ще трьох локативних назв, утворених за допомогою топоніма Потіївка – Гута Потіївська, Нова Буда Потіївська та Ста¬ра Буда Потіївка, які виникли в ХУП-ХУШ ст. і належали до потіївського приходу, - дозволяє говорити про увічнення пам'яті про Іпатія Потія в поліській топоніміці.
1929 р. газета "Радянська Волинь" опублікувала замітку "З темного минулого на ясне майбутнє", в котрій повідомлялося про рішення зборів мешканців Потіївки, які ухвалили перейменувати село і район на Червоноармійське, щоб "порвати з ганебним минулим району". У 1919-1923 рр. тут діяли загони ("банди"), які боролися з Червоною Армією, що "заплямувало" минуле району, "та й сама назва Потіївка походить від патріярха Потія". З метою підготовки акції перейменування села і району було дано запит в архіви, який підтвердив походження назви села. У Житомирському обласному архіві зберігається довідка київського історика Івана Шабатіна, яка засвідчує, що Потіївка була заснована наприкінці XVI ст. як маєток Київського митрополита й у період 1599-1613 рр. була названа іменем Іпатія Потія. Невідомо також, чому акція не вдалася і село не було перейменоване. Можливо, цьому спротивились патріоти села та району, зокрема Осецькі, нащадки яких досі проживають у Потіївці та навколишніх селах. Звідси видно також, що проголошений більшовиками курс мав на меті знищення історичної пам´яті потіївців, без якої, звісно, не буває майбутнього.
______________________________________
1 Грушевський М. Історія української літератури. - Т.5. - Кн.2. -К., 1927. - С.380.
2 Там само. - С.383.
3 Перша писемна згадка про Потіївку датована цим виданням 1651 р. Див.: Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. - К., 1973. - С.604.
4 Новицкий Ив. Украинскій варіант песни "Про ягничку" // Киевская Старина. - 1885. - Кн.УШ. - С.745.
5 Інститут рукопису Центральної наукової бібліотеки ім.В.І.Вернадського НАН України (далі - ІР ЦНБ ВР). - Ф.Х. - Спр.11721. - Зош.1. - С.32.
6 Крижанівський О.П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України (ХУШ - перша половина XIX ст.) - К., 1991. - С.31.
7 Там само. - С.18, 3І, 32.
8 Похилевич Л. Сказанія о населенных местностях Кіевской губер¬ніи нли статистическіе, историческіе и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, з пределах губерній находящихся. - К., 1864. - С.118.
9 Похилевич Л. Уезды Киевский и Радомысльский. Статпстическія и историческія заметки о всех населенных местностях в этнх уездах и с подробными картами их. - К., 1887. - С.213.
10 Slownik geograficzny Królewstwa Polskiego i innych KrajOw slowiańskich. – T.8. – Warszawa, 1887. – S.879.
11 Історія української мови: Лексика і фразеологія. - К., 1983. - С.646.
12 Описаніе документов Архива западнорусских уніатских митрополитов. 1701-1839. - Т.ІІ. - Спб., 1907. - С.1422.
І3 Кневские епархиальные ведомости. - 1873. - № 12. - С.356-363; Материалы для исторіи Кіевской митрополіи (Из Кіев. Еп. Ведомостей за 1873 г.) - К., 1873. - С.23.
14 Описаніе документов Архива западнорусских уніатских митрополитов. 1470-1700. - Т.1. - Спб., 1897. - С.152.
15 Там само. - С.279.
16 Архив Юго-Западной России (далі - АЮЗР). - Ч.1. - Т.1.- С.91-107.
17 Евгеній, митр. /Болховитинов/. Описаніе Кіевопечерской Лавры. - К., 1826. - С.22.
18 Макарий, митр. /Булгаков/. Исторія Русской Церкви. - Т.Х. - Изд. 2-е. - Спб., 1900. - С.336, 390-391; Голубев С. Материалы для исторіи западнорусской церкви. - Вып.1. - К.,1891.-С.55.
19 Селянський рух на Україні. 1569-1647. Зб. док-в і мат-в. - К.. 1993. - С.І61, 444.
20 Описаніе документов Архива... - Т.1. - С.195.
21 Селянський рух на Україні. - С.461.
22 ІР ЦНБ ВР. - Ф.1. - Спр.8210 (Радомишльський повіт Київської губернії). - Л. 614, 690.
23 Там само. - Л.580.
24 Описаніе документов Архива... - Т.1. - С.278-279; Т.П. - С.429, 431, 106.
25 АЮЗР. - Ч.3. - Т.ІУ. - С.630-631; Легкий В.И. Крестьянство Украины в начальный период Освободительной войны 1648-1654 годов. - Л., 1959. - С.70.
26 Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. - 2-е вид. - Львів, 1990. - С.172, 194.
27 ІР ЦНБ ВР. - Ф.1. - Спр. 8210. - Арк.264-265.
28 Крижанівський О.П. Указ. праця. - С.29.
29 АЮЗР. - Ч.1. - Т.IV. - С.449.
30 Там само. - С.248; Описаніе документов Архива... - Т.ІІ. – С.15.
31 Описаніе документов Архива… - Т.ІІ. – С.35.
32 Там само. - С.39-40.
33 Там само. - С.50.
34 Там само. - С.57.
35 Там само. - С.63.
36 Там само. - С.107.
37 Там само. – С.126, 130.
38 Крижанівський О.П. Указ. праця. – С.53.
39 Описаніе документов Архива... - Т.ІІ. - С.522.
40 Похилевич Л. Сказанія о населенных местностях Кіевской губер¬ніи... - С.187.
41 Там само. - С.119.
42 Щербаківський В. Церковна архітектура // Записки ЧСВВ. - Рим. 1958. - Сер.ІІ, Сек.ІІ. - Т.Ш/ІХ/. - С.40.
43 Памятная книжка Кіевской епархіи на 1910 г. - Киев-Одесса, 1910. - С.311.
44 Щербаківський В. Українські церкви Київщини // Записки ЧСВВ. - Рим, 1958. - Т.Ш/ІХ/. - С.9-22.
45 Див.: Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990. - С.478; Очерк истории украинского народа. - К.,1990. - С.290.
46 Див.: Історичний контекст, укладення Берестейської унії і пер¬ше поунійне покоління. – Львів, 1995. - С.149.
47 Грушевський М. Історія української літератури. - Т.5. - Кн.2. - С.382.
48 Monumenta confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis. – T.I-II. – Leopolis, 1895-1898. – P.780; Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (X - початок ХУП ст.). - К.,1988. - С.124.
49 Фундуклей И. Статистическое описаніе Кіевской губерніи. - Ч.1-3. – Спб, 1852. – Додаток.
50 Похилевич Л. Сказанія о населенных местностях Кіевской губер¬ніи... - С.521.

Розділ ІІ
ПОТІЇВСЬКИЙ МАЄТОК У ХУІ - XIX СТ.

Більшість сучасних сіл краю виникла, вочевидь, в XVI ст., що підтверджується даними з актових (судових) книг Київського воєводства Речі Посполитої, а також Житомирського та Овруцького замків. Під 1572 р. згадується і Радомишльський замок, але місто не було в ту пору таким важливим адміністративним центром, як сусідні Житомир і Овруч. В актових книгах Київського воєводства згадуються села: Буглаки (1581, 1616, 1628), Облітки (1569, 1621), Горбулів і Осіча (1585, 1618, 1624), Моделів (1624) та ін. Ряд українських та польських істориків ще в ХІХ ст. не сумнівалися в тому, що й Потіївка існувала вже в XVI ст.
Ми вже писали про те, що Потіївка була заснована як митрополичий маєток близько 1584 р., а найдавнішою писемною згадкою є документ 1614 р. Продовжуючи пошуки, нам удалося натрапити на ще раніші згадки. Польський історик ХІХ ст. А.Яблоновський, який описав у тритомній праці Київське воєводство, наводить дані з актових книг. Так, під 1607 р. згадуються "добра" Потіївщини, під 1609 р. – Буда Вереміївська і т.д. У цих документах села Потіївка, Вереміївка, Облітки, Осіча названо церковними маєтками.
Були в нашому краю в ту пору і приватновласницькі маєтності. А.Яблоновський вважає, що в часи Великого Литовського князівства на поліських теренах знаходились давні гнізда наймогутніших боярів Житомирського замку. Йдеться про Немиричів, Корецьких і Збаразьких. В XVI ст. найбільше число сіл потіївської округи належало шляхтичам Тиша-Биковським (шляхта була однією з верств еліти тогочасного українського суспільства). Так, документи свідчать, що їм належали села Горбулів, Нянівка, Свидя, Видибор, Моделів. Мабуть, життя в маєтках Тиша-Биковських було важчим, ніж у церковних селах, на що вказують багаточисельні факти про втечі селян від перших до других. Судові книги XVII-XVIII ст. переповнені справами про згадані проблеми, які постійно турбували тогочасне суспільство.
У потіївському краю в XV-XVII ст. існувало село Осіча чи Осіч. Перша писемна згадка про нього датується грамотою 1514 р., затим слідують згадки XVI-XVII ст. (остання – 1686 р.). У літературі ХІХ ст. і деяких архівних джерелах Осіча ототожнюється із Заньками (тобто, спочатку була Осіча, потім з´явились Заньки, які заснував у середині XVII ст. козак Занько). Але з джерел відомо, що річка Шлямарка, на якій виникли села Потіївка, Рудня Шлямарка і Облітки, називалась Осічею (Осічкою, Осічанкою). Заньки ж знаходяться осторонь цієї ріки. Тож село Осіча, за логікою заснування поселень, мало стояти на ріці Осічі (топоніми утворювались у переважній більшості випадків від гідронімів). Не виключено, отже, що саме село Осіча передувало Потіївці. Вочевидь, на місці сучасної Потіївки (а це одне з найбільших сіл Київського Полісся) ще в XVII ст. одночасно знаходилось три поселення і побутувало три назви: Осіча, Вереміївка і Потіївка, з яких "вижила" лише Потіївка. У кожному разі, це припущення потребує більш докладної аргументації. Версія ж про Потіївку – поселення Потія – залишається в силі.
Розглядаючи початки Потіївки, приходимо до думки, що село виникло навколо поташового промислу (поташ йшов на виготовлення селітри - пороху). Поташ виготовляли з дерев´яного попелу. Оскільки лісу в наших краях ніколи не бракувало, висловлена гадка здається закономірною. Підтверджується це й документально. Під 1609 р. маємо згадку про судову справу, що коли везено попіл з Буди Вереміївської повз Кам´яний Брід, то підводи з попелом було пограбовано і взято на чужий ужиток. Будами в нашому краю були поташові промисли. 1618 р. адміністратор київської митрополії В.Садковський протестував проти Анни Ходкевичівни, княгині Корецької, у справі випалення поташу в потіївських та облітківських митрополичих лісах. Ще одна цікава деталь: в документах XVII ст. згадуються поруч з Потіївською слободою Стара і Нова Буда Потіївські. Отже, буди – поташові промисли – існували в лісах навколо Потіївки та Обліток ще в XVI – XVII ст.
Поташні в церковних маєтках були дрібними промисловими закладами, що базувались на ручній техніці. Уявлення про них маємо з опису Потіївського маєтку, що зберігся з 70-х рр. XVIII ст., стан якого свідчить про його солідний вік.
Варто тут згадати про ще один промисел краю – добування і обробіток болотної руди. Села, де вона добувалась, називались Руднями. Добуту руду везли до Радомишля чи Малина, де були гамарні – металоплавильні промисли.
Уявлення про межі Потіївки - маєтку уніатських митрополитів у ХУІІІ ст. - дають два документи, які зберігаються в Державному історич¬ному архіві Росії (м.С-Петербург), і датуються 1774 р. У першому дуже докладним є опис Буди Поташевої, розташованої, як мовиться в джерелі, за милю від Потіївки. Немає сумніву, що в районі саме цієї Буди виникло село Нова Буда, яке в джерелах XIX ст. мало наз¬ву Нова Буда Потіївська. Дуже цінним є і опис границі Потіївського маєтку, передусім за наведеними в ньому топонімами, мікротопонімами та гідронімами краю. До маєтку належали, як бачимо, знач¬ні земельні володіння з лісами та численними болотами й річками. На півночі межі маєтку доходили до сіл Булгаки (суч. Буглаки), на пів¬нічному заході - Янівки (суч. Іванівки), на сході - до Обліток, на південному сході - до Морогівки й Дитинця, на півдні – до Горбулева, на за¬ході – до Неражі. Цікавими є свідчення про кривди, чинені потіївцям мешканцями сусідніх приватновласницьких сіл. Дуже цінними є нижченаведені джерела і з точки зору зародження та роз¬витку промислів краю. Найзначнішим був, звичайно, поташевий. Проц¬вітало млинарство та броварство, славились, очевидно, різноманітні вироби з дерева. Далі подаємо текст документа.
ОПИС БУДІВЕЛЬ У ПОТІЇВЦІ
Корчма в Потіївці посеред села стара, з дерева соснового, до котрої в сіни двері на бігунках і на закрутці, з сіней до кімнати також двері і там же кахельна піч біла і піч пекарська, вікон простого скла три, з кімнати до бічної кімнати двері на завісах, у ній вікно одне. Навпроти корчми два шпихлірики із соснового де¬рева, покриті дранкою, до них двері з защіпками. За болотом нижче корчми винничка також із соснового дерева, дранкою покрита, до неї ворота з дощок і там печей три і начиння броварне орендарське. Це село має млини: один в селі, а другий нижче, на одній воді, з повним реквізитом, тільки що дахи потребують ремонту.
За милю від Потіївки в лісі Буда Поташова, де при в’їзді дво¬рик для писаря з Буди, огороджений частково новим, а частково ста¬рим частоколом, у двір в’їзд через ворота, над якими дощатий дашок. На дворі праворуч будинок з соснового дерева, до якого в сіни сос¬нові двері на бігунках із закруткою. З сіней до кімнати двері та¬кож на завісах із залізною защіпкою. Тут же праворуч піч біла проста кахельна на мурованому фундаменті з комином, що виходить до сіней, а ліворуч біля дверей шафа на три полиці. Вікон просто¬го скла - три, стіл і лави попід стінами. З кімнати до бічної кім¬нати соснові двері з клямкою, у ній вікно одне .і там же дощата пе¬регородка. У сінях з другого боку комора з дощок, до неї двері на бігунках із засувкою. Цей будинок має дах цілком зіпсований, через що і дерево в стінах перегнило, так що скрізь тече. Навпро¬ти вікон цього будинку хліви і стайня з соснового дерева, покрита дранкою, в середині ясла і жолоб. При стайні в кінці великий шпихлір, до нього двері на завісах з клямкою і колодкою, дах в одному місці провалився. До того шпихліра поташня для складу поташу, по¬крита дранкою, до неї подвійні двері з кунами залізними і клямкою для закривання, де лежить три великих коцюби. Навпроти будинку писаря пекарня, в ній до сіней і до кімнати двері на бігунках, там же піч пекарська і троє малих віконець.
Від дворика писарського за болотом шопа майданна, в котрій виробляється поташ, з соснового дерева, дранкою покрита, до неї спереду одні двері, а від болота другі, через які будники носять воду для лугу. Ідучи далі, праворуч, побудована з соснового де¬рева шопа з воротами, що замикаються на колодку, в котрій є 80 цебер попелу на поташ. У тій же шопі майданній є ворота великі, увійшовши в які праворуч від входу піч мурована для лютровання поташу, а ліворуч 4 печі для приготування лугу, у трьох із них вліплено 3 чавунні котли, а в четвертій мідний, для варіння лугу. Там стоять 4 поташівки готового поташу, в кожній по 7 шафунтів поташу. Ідучи вздовж тієї шопи до дверей великої кімнати, в кот¬рій є луг у кадях великих, ліворуч велика піч кахельна біла на мурованому фундаменті, там же 11 вибитих вікон. Цей майдан, або шопа, як у даху, так і в стінах, зруйнований і вимагає ґрун¬товного ремонту, через що підпертий з усіх боків. Крім згаданих 4-х котлів, ще таке будне начиння:

1. кадок для носіння попелу - 36;
2. кадок для лугу - 8;
3. цебрів для носіння лугу - 2;
4. черпаків - 4;
5. мірок для носіння попелу - 2;
6. корит для вибирання поташу-4;
7. лопата залізна – 1;
8. коцюб залізних - 3;
9. ведмедиків залізних - 2;
10. стрихівка залізна - 1;
11. бесак залізний - 1;
12. ложка залізна - 1;
І3. гаків залізних - 1;
14. штиків залізних - 2;
15. шаля для возіння поташу – 1;
16. ваг гданських - 2;
17. згаданих котлів чавунних – 3;
18. котел мідний, вищезгаданий - 1;
19. поташівок згаданих, у кожній по 7
шафунтів - 4.





ОПИС ГРАНИЦІ СІЛ ПОТІЇВКИ І ОБЛІТОК
Границя тих сіл починається від ліска Болота і від ріки Орловки, по тій ріці вниз в річку Осічанку, котрою річкою вгору на Сохинські Паски і перехрестя, тобто гостинець Осовський, від того пере¬хрестя в Олешків Кут, а звідти через Льотнів ліс на Крайній Курган, від цього кургану на річку Тесню, котра витікає з болота Нераж і впадає в річку Візню, котра вниз до Бервиського лугу, потім з річ¬ки на Боброве болото під Взмигльовим лісом до переміт Рудки. Ця Рудка в річку Тростянку впадає, а цією річкою Тростянкою ідучи вниз в Бобровий ручай, звідти на Бобровий луг і Протероб до урочи¬ща Носків Луг на Хмільне, від Хмільної на Тісний Бір через річку Криву, в Драчикові лози і потік, з Драчика Осінною річкою в річку Візню другий раз, цією річкою вниз пішла границя в Булгаки до оса¬ди Янівка (на цьому селищі, яке належить до митрополії, ясновель¬можний пан Ян Міхаловський слободу заснував і Облітківським підда¬ним попід самі хати грунт відібрав, Антонові Романенкові, бортну сосну з бджолами наказав зрубати і інші кривди людям чинив).
Від Янівки в Пісківщину, а далі в розвилку річок, що сходяться, Орловки, Часовки і Осічанки; цією річкою Осічанкою вгору, до уро¬чища Морогівки, від нього в ліс Дитинець, до річки однойменної Ди¬тинець, від тої річки до Угляду на бір Дорогунево, цим бором аж до Товкачового болота і річки Орловки.
У цій же границі від Потіївки з села Горбулева, панів Потоцьких, котре зараз у посесії тримає пан митрополичий комісар, вже піддані Потіївські від Горбулівців мають незносні кривди, бо їм деруть бджоли, спустошують ліси, косять сіножаті, орють грунти і чинять інші прикрощі. На ці кривди люди часто жалілися пану комісарові, але він не підтримав їх ні тоді, ні тепер.
Опис включає також і перелік усіх мешканців села чоловічої статі. Останнє є унікальною знахідкою, бо подібне зустрічається лише в переписах ХІХ ст. Налічувалось тоді в Потіївці 36 господарів, які мали близько 50 дітей (синів). Якщо додати стільки ж жінок, то вийде цифра – близько 180 мешканців. Війтом села був Василь Харченко, дяком – Тиміш Костюченко. Тиміш Кеселенко та Іван Лук´яненко (обидва мали по троє синів) були вільними козаками. Федір Мойсієнко значиться як новоосілий, Іван Довгий Ткач займався, вочевидь, ткацтвом; Грицько Костюченко був сільським мельником. Прізвища Харченко і Костюченко зустрічаємо в реєстрі чотири рази, Личненко – тричі; Тивоненко, Федоренко, Степаненко, Киселенко, Мойсієнко, Слободяник – двічі; Даниленко, Личний, Петренко, Тимошенко, Костенко, Сидоренко, Мартиненко, Примаченко, Семененко, Опанасенко, Довгий, Лукашенко, Лук´яненко – по одному разу.
У реєстрі докладно зазначено кількість волів і коней, а також різноманітні податки, які сплачували селяни уніатській митрополії. Найкращими господарями були Кирило Харченко (2 волів, 2 коней), Данило Личненко (2 волів, 2 коней), Яків Личненко (4 волів, 2 коней), Гарасим Тивоненко (4 волів), Тиміш Киселенко (2 волів, 2 коней), Мойсій Степаненко (4 волів, 2 коней), Іван Лук´яненко (4 волів, 2 коней) та ін. Частина селян не мала тяглової худоби взагалі.
З переходом Правобережжя після поділів Польщі до складу Росії Потіївка була подарована генералу Торсукову, який покріпачив міс¬цеве населення. Після його смерті маєток успадкувала поміщиця (його дочка) Кікіна. Потім були й інші власники, а в се¬редині століття маєток перейшов до княгині Щербатової. У київсь¬ких архівах збереглось чимало документів про майнові справи Потіївського маєтку в XIX ст.
Управителем маєтку наприкінці ХУІІІ ст. був шляхтич Незабитовський, який виконував функції митрополичого комісара. На початку XIX ст. ця посада перейшла до шляхтича Єнткевича. 20 листопада 1803 р. він скаржився київському генерал-губернатору у справі ви¬рубки лісу для побудови конюшень Новоросійського драгунського пол¬ку. Конюшню і полкові обози побудували в Горбулеві, де розташо¬вувався батальйон полку, для чого була здійснена вирубка лісу в маєтках генерала Торсукова (с.Потіївка), пана Глембовського (с.Стовпець) і генерала Кутузова (майбутнього полководця і героя війни 1812 р.) у с.Видибор.
З клірової відомості Покровської церкви с.Потіївки за 1817 р. довідуємось, що до місцевої парафії належало 462 особи чоловічої статі і 497 жіночої. Сама Потіївка займала тоді площу 10,5 верст. До парафії належали села Облітки, Нова Буда, Стара Буда, Рудня Шлямарка, Бучки і Дубовик , який належав Антонію Любовецькому,
Наступний документ, датований 15.04.1844 р., засвідчує, що власницею Потіївського маєтку була княгиня Марія Петрівна Волкон¬ська. Маючи великі борги, вона заклала свій маєток під заставу в Московській Опікунській Раді. 25 жовтня 1851 р. борг був спла¬чений і маєток звільнений від застави. Документ наводить склад Потіївського маєтку, до якого входили: Потіївка - 214 душ, Обліт¬ки - 129 душ, Потіївська Буда - 128 душ. Стара Буда - 51 душа, Рудня Шлямарка - 47 душ, Рудня Буковська - 32 душі, слобода Буч¬ки, всього - 607 душ (очевидно, чоловічої статі). У Потіївці зна¬ходилась тоді корчма і водяний млин, друга корчма - на межі зі Стов¬пцем. Ще одна корчма стояла в Облітках. У Рудні Шлямарці знахо¬дився залізоробний завод, водяний млин і корчма. У Буді Потіївській - корчма і водяний млин, вітряк і поташовий завод, у Бучках - корчма. Цікаво, що маєток був заставлений панам Лукіну і Скуратову, які й були його власниками у період з 1844 по І85І рр.
Власницею Потіївського маєтку у другій половині століття була княгиня Софія Олександрівна Щербатова, яка, як свідчать джерела, купила маєток 27 вересня 1855 р. у власників - титулярного радни¬ка Дмитра Скуратова і поручика Миколи Лукіна. Частину великого маєтку княгиня згодом продала різним особам, про що в архівах збе¬реглись цінні документи - так звані "купчі кріпості". 11 березня 1877 р. княгиня продала ділянку в 753 десятини землі в районі се¬ла Нова Буда, в урочищі слобода Новосілка. У "купчій кріпості" зазначено границі ділянки, яка межувала: з півночі - з землями с.Будилівки по річці Піщанці, зі сходу - з землями селян Нової Бу¬ди і Потіївки, з півдня – із землями села Забріддя, а також села Замі¬ри. Купив цю ділянку, яка мала цінні породи лісу, гурт власників, усього - 31 особа, у тому числі мешканці сіл Новосілки, Потіївської Буди і сусідніх повітів.
6 червня 1877 р. Щербатова продала ще одну ділянку - в 159 десятин у районі селища Стара Буда, в урочищі Липовець, яка ме¬жувала: зі сходу - з "мирськими" землями Старої Буди просіками до річки Вузні, з півдня - з тими ж землями по річці Вузні, з заходу - з землями села Вихлі і півночі - по прямій лінії з По¬тіївськими землями княгині. Власниками лісової ділянки стали пруські піддані В.Тишенберг, І.Свідерський, І.Пухальський, Ф.Павельчик і П.Шнітко (в краю було чимало німецьких колоністів).
28 липня 1876 р. княгиня продала ще дві великі ділянки лісу, всього - 323 десятини землі. Перша ділянка при слободі Гуті По¬тіївській (300 десятин) зі скляним заводом, межувала: з півночі - з землями Суховольських урочища Заміри, Павловим лісом і Хмелинною - прямою лінією у 803 сажені до болота Зимовище, звідти - з землею Й.Ясінського прямою лінією у 1183 сажні до Погорілого болота, звідти з півдня - з землею Петра Сливчанського прямою лінією у 474 сажні до границі земель Щербатової, проданих нею мешканцям Потіївської Гути, від котрих з заходу границя йде прямою лінією через слободу Гуту Потіївську біля садиб Василя Давидчука з одно¬го боку та Іллі Шатила - з другого, аж до земель урочища Заміри, Павлового лісу і Хмелинної. Друга ділянка - урочище Крево площею 23 десятини - межувала: з півночі прямою лінією по течії рівчака Крево протягом 342 сажні, потім на південь протягом 140 сажнів, звідти - на захід протягом 97 сажнів, де лінія виходить на дорогу з Нової Буди в Сичівку, яка є границею з заходу. Ці землі купив міщанин Захарій Іванович Добровольський.
Останній цікавий документ засвідчує, що в лютому 1880 р. з По¬тіївського маєтку Щербатової було продано велику ділянку лісу пло¬щею 1009 десятин в районі слободи Гути Потіївської. Землі ці купила велика група місцевих жителів на чолі з дворянином І.Володко-вичем, усього - 22 особи. Серед них - Грабовський, Боровицький, Консевич, Недзведська, Соколовська, Вальорко, Бігоцький, Корчун, брати Шатили, Іваненко-Чопівський, Давидчук, Некрашевич, брати Дідковські, Тарнавський, Левицька, Желізко, Кенда, Гініс-Гриневич. Проте вже в березні 1880 р. згадані власники віддали 650 дес, лісу в оренду на 36 років іншій, ще більшій групі власників - усього 35 особам. За умовами контракту орендатори одержували право обробляти землю на власний розсуд, будувати, рубати ліс і т.ін. без будь-якого втручання власників. 12.04.1880 р. на орендовані землі було накладено заборону. Оскільки її причина в документах не вказується, можна припустити, що ліс в урочищах був дуже цінним та й умови кон¬тракту були, по суті, грабіжницькими.
Джерела показують, що після реформи 1861 р. у Потіївському ма¬єтку відбувався процес активної приватизації, розвивалась приватна власність на землю та ліси, в краю було чимало вільних і умілих господарів. Л.Похилевич у праці "Роспись землевладения в Радомысльском уезде Киевской губернии" (І882) наводить дані щодо наслід¬ків реформи 1861 р. та розвитку приватного землевласництва. У По¬тіївському маєтку налічувалось тоді 228 господарів, які мали 2141 десятину землі. Найбільшими землевласниками були: Й.Ясинський (400 дес.); товариство різних осіб, дворян і міщан, (І077 дес,); това¬риство австрійських чехів (256 дес.); товариство прусаків на чолі з Й.Свідерським (І59 дес.); товариство міщан на чолі з Г.Рисінським (383 дес.); четверо окремих осіб (96 дес,); Пундель, Пилипенко та ін. (753 дес,); селянин Іван Білорус (24 дес.). У Новій Буді Потіївській було 160 господарів, які мали 1186 дес., у Старій Буді Потіївській - відповідно 69 і 530. Такі ж докладні дані подано автором по всіх 35 селах Потіївської волості, в якій налічувалось загалом 3774 господарі, що мали 21 195 дес. землі, у тому числі 16065 дес. польової. У волості було 16539 дес. лісу, який належав також приватним власникам. У середньому на одного землевласника припадало 5,53 дес. землі.
Про господарський розвиток та промисли, які побутували в Потіївському маєтку в середині XIX - на початку XX ст., красномовно свід¬чать такі цікаві дані. За статистикою 1848 р., поташовий завод у Буді Потіївській, на якому працювало 10 робітників, щорічно давав прибутку на 2100 руб. У 1850 р. тут існував промисел з виробницт¬ва смоли із лучини і дьогтю з берести. За даними 1856 р., у Буді Потіївській працював хімічний завод з виробництва дьогтю, скипидару і оцту (7 липня 1856 р. сталася пожежа, втрати від якої станови¬ли 12 тис. руб. сріблом). У 1897 р. у Потіївці зафіксовано шкіря¬ний завод (промисел), на якому працювало 2 робітники і річне ви¬робництво становило 300 шкір вартістю І тис. руб. В урочищі Потіївська Гута з 1885 р. діяла смолокурня, що належала міщанину Шульгіну (виробництво смоли і скипидару ). Друга смолокурня в урочищі Вовча (І887 р.) належала Й.Народицькому і давала 200 р. річного доходу. Ми вже згадували про скляний промисел у Гуті Потіївській,
Славилось у краю й ковальське ремесло. 1897 р. у Потіївській волості налічувалось 56 кузень (у Городищі - 1, Гуті Потіївській -3, Неражі - 3, Новій Буді - 2), Метал постачався з навколишніх ру¬день, найближчого з яких була Рудня Шлямарка поблизу Обліток. У кожному селі тут було по кілька млинів; у Новій Буді, наприклад, крім вітряка, діяв ще й паровий млин. Було в окрузі кілька маслобоєнь (Новосілках - 3, Неражі - 1). За даними 1900 р., населення Потіївки (як і сусіднього Моделева) виготовляло колеса на суму 250 руб. у рік.
Головним же заняттям селян було, звичайно, землеробство. Проте краще за українців господарювали колоністи: німці (поселились тут ще наприкінці ХУШ ст.), чехи (з 60-х рр. XIX ст.), були навіть єв¬рейські колонії, у т.ч. й землеробські. Чеський колоніст Риба з села Вовче, який мав на початку XX ст. 9,5 дес. землі, мав річний дохід 360 руб. і був одним із кращих господарів краю, що відзначено у книзі О.Ярошевича "Очерк хуторских хозяйств Киевской губернии" (І911).
Одним із головних природних багатств краю залишався ліс, який займав у 1897 р. 25,69% земельних просторів Потіївської волості. У цей час подекуди ще залишались так звані казенні дачі – корабельні бори з гігантами віком у 300-400 років, які охоронялися спеціальними законами. На початку століття, од¬нак, це вже було великою рідкістю,
Немає, звичайно, потреби в ідеалізації тогочасного господарсь¬кого розвитку краю. Л.Похилевич мав, вочевидь, цілковиту рацію, коли писав про Радомишльський повіт, що він "дуже обширний, але найбідніший за землеробською продуктивністю" в Київській губернії. Але, ймовірно, поступовий еволюційний розвиток краю після реформ 1861 та 1906-1911 рр. призвів би до матеріального та культурного прогресу, який характерний для Заходу. Проте все це було перервано "Великим Жовтнем", який став причиною цілковитого занепаду господарського розвитку краю.

Розділ 3. Події Хмельниччини на території Потіївщини
Повстання Богдана Хмельницького, яке вибухнуло 1648 р., залишило глибокий слід в українській історії (тепер цю подію називають "українською національною революцією"). Як правило, в літературі більша увага звертається на великі битви та маршрути походів козацького війська. Так звані маргінальні події досі не стали предметом спеціального вивчення, у тому числі й на території Житомирського староства, яке знаходилося трохи осторонь від основних шляхів.
Ще в ХІХ ст. були опубліковані регести відповідних актових джерел, які фіксують розгортання повстання на Житомирщині . На початку ХХ ст. впритул підійшов до проблеми розгортання повстання в Житомирському повіті Київського воєводства, куди входили і Потіївські маєтки Київського митрополита, І.Каманін . Збирання інформації продовжилося після великої перерви – у 80-х рр., коли була опублікована скарга-протестація братів Тиша-Биковських, власників Горбулева, на митрополита Сильвестра Косова . Сучасна краєзнавча література, як правило, обминає район Потіївщини в часи козаччини , або ж некритично поширює територію козацьких сотень на Радомишльщину, поблизу якої розкинулася Потіївщина . Нагадуємо, що Житомирський повіт, до складу якого входили давньоруські волості (у т.ч. й Радомишльська і Малинська), знаходився на порубіжжі держави Б.Хмельницького, тож точні межі порубіжних сотень джерела не зафіксували.
Крім того, на території Потіївщини проходили межі церковних маєтків Київського митрополита з численними на Київському Поліссі володіннями шляхти. Так, у джерелах XVI-XVIII ст. Потіївський маєток (за деякими джерелами – Потіївська волость ) київських митрополитів включав декілька сіл: власне Потіївку, Вереміївку, Облітки, а також дрібніші слободи чи селища – Потіївську Буду, Осічу, Личоню та ін. Поруч знаходився великий маєток Тиша-Биковських – село Горбулів з навколишніми меншими селами (Молодилів, Свидя, Видибор та ін.). За одними джерелами, у XVI ст. Осіча/Осєча належала до церковних маєтків, за іншими – до володінь Тиша-Биковських . Ще в XVI ст. джерела зафіксували постійні конфлікти між церковними та шляхетськими селянами, а також між шляхтою і київською ієрархією. Вони продовжувалися у першій половині XVII ст. і мали місце напередодні Хмельниччини, хоч період "золотого спокою" характеризувався відсутністю серйозних релігійних конфліктів. У домогилянський час Потіївщина належала уніатським митрополитам, які виступали в згаданих конфліктах захисниками своїх маєтків. Після повернення Петром Могилою поліських маєтків православній церкві, у судових справах знову фігурують Київський православний митрополит і монахи Києво-Печерського монастиря.
Хмельниччина з її релігійними мотивами започаткувала нову хвилю міжконфесійної боротьби в Україні, хоча перші кроки Б.Хмельницького відбулися під радше секулярними гаслами . Після Переяслава православно-уніатське протистояння в Україні доповнилося українсько-московським релігійним конфліктом, який закінчився повним підпорядкуванням Київської православної митрополії Московському патріархату. Згадані аспекти релігійних стосунків відбилися на урядуванні митрополита Сильвестра Косова (1647-1657), сучасника Хмельниччини, який згадується в подіях на Потіївщині.
Позиція вищої православної ієрархії в буремних подіях 1648 і наступних років, особливо в стосунку до Москви, добре вивчена. Назагал, проявилися непослідовність, хитання та імпульсивні емоційні реакції на московський натиск, нездатність продовжувати цю лінію поведінки на довший час. Що ж до відносин з уніатами, то тут досі не все з'ясовано. Відомо, що визвольна війна надала православ'ю статус панівної релігії, проте і сам митрополит і його оточення володіли значними маєтностями і були пов'язані досить тісно з урядовими колами Речі Посполитої. Митрополит С.Косов брав участь в переговорах з поляками, на яких розглядалося православно-уніатське питання. Відомі і його реакції на повстання: він явно боявся повсталих козаків і своїх підданих – селян .
А.Міронович, автор спеціальної праці про Сильвестра Косова, з'ясував цікаві обставини українсько-польських переговорів, на яких розглядалося унійне питання. Так, у відповідь на прагнення урівняння православної ієрархії з латинською і відповідно, надання православним місць у сенаті, митрополитові було запропоновано у січні 1650 р. визнати владу папи, постанови Флорентійського собору і прийняти католицькі догмати про походження Святого Духа і чистилище , на що, звісно, православні в односторонньому порядку погодитися не могли. Проте деяких поступок вони все ж досягли. Так, універсалом короля 12.01.1650 р. підтверджувалися давні права "грецької релігії" і митрополита, свобода набоженства, доступ до урядів, гарантувалися їх церкви і маєтності, заснування шкіл та друкарень, незалежний церковний суд. Привілей став підставою для повернення православним Перемишльської єпархії, яка з 1641 р. знаходилася у руках уніатів, а також вакантної Холмської єпархії. Зрозуміло, що католицька і уніатська ієрархія вчинила спротив згаданим рішенням. Сильвестра Косова так і не допустили до сенату, Зборівська угода не була затверджена. Наприкінці січня 1650 р. митрополит повернувся з Варшави і дав відповідні розпорядження. Можливо, що по дорозі на сейм чи на зворотньому шляху, він відвідав Потіївщину, про що згадується в аналізованих джерелах. Його численні візитування церков та маєтків, а також монастирів фіксуються і в 1651 р.
У джерелах про події Хмельниччини на Потіївщині згадується напад повсталих на чолі з козаками на місцеву церкву. У зв'язку з цим, нагадуємо, що проблема наруги козаків над руськими церквами є в історіографії дискусійною. Так, Н.Яковенко постійно наголошує на руйнівних наслідках Хмельниччини , В.Смолій та В.Степанков намагаються їх виправдати . Порушена проблема, вочевидь, потребує більш ретельного і прискіпливого вивчення на регіональному рівні. Тут зазначимо, що факти нищення православних церков відомі в Західній Україні (1648 р., Унівський монастир), а також на Правобережжі та Київському Поліссі. Прикметно, що в тогочасній свідомості католиків козаки на чолі з Б.Хмельницьким були саме такими: ребілізантами, бунтівниками, грабіжниками, тобто тими, хто нищив "схизматицькі" (православні) церкви і вбивав попів .
У даній публікації ставимо за мету, на підставі ретельного вивчення актових книг Київського воєводства, окреслити хід та особливості Хмельниччини на Потіївщині, ліквідувавши тим самим існуючу лакуну в історіографії. Додамо принагідно, що пунктирно проблема окреслена нами в нарисі історії села . Зазначимо також, що підставова джерельна база питання є досить представницькою. Про повстання на Потіївщині свідчать протестації, внесені до житомирських гродських книг. Так, 19.01.1650 р. скаржилися Тиша-Биковські у справі наїзду на їх маєтки підданих митрополита (далі – протестація № 1) . 16.03.1650 р. вони повторили скаргу, доповнивши її новими подробицями (далі – протестація № 2) . 21.10.1651 р. скаржилася Анастасія Затиркевич, дружина заставного орендатора Потіївки, у зв'язку із убивством повсталими її чоловіка і пограбуванням маєтку (далі – протестація № 3) .
Напередодні повстання 1648 р. в юрисдикційному становищі місцевих сіл відбулися суттєві зміни: Потіївка разом із с.Буки була віддана в заставну оренду Вацлавові і Анастасії Затиркевичам/Затуркевичам. Дата укладення угоди нам невідома. Протестація № 3 вказує, що застава с.Буки тривала з часів митрополита Петра Могили (помер у січні 1647 р.). Очевидно, становище церковних селян було значно кращим від шляхетських, а їх експлуатація – м'якшою. Припускаємо також, що в церковних селах не було фільварків, а їх повинності обмежувалися сплатою данин. Натомість, у сусідніх шляхетських селах бачимо фільварки з обов'язковою панщиною, а в Горбулеві – цілий "замок" з господарством. Як видно з джерел, орендатори Потіївки, враховуючи тимчасовість свого становища, заходилися заводити нові порядки і розбудували фільваркове господарство (у джерелах перелічуються документи, у тому числі й від місцевих селян: боргові записи, листи, депозити, зобов'язання, судові декрети та ін.). Очевидно, непомірні побори викликали люту ненависть до гнобителів, яка поширювалась також і на сусідню шляхту – споконвічного кривдника церковних селян, тим більше, що Тиша-Биковські опинилися під час Хмельниччини з іншого боку війни. Іншою причиною, яка скаталізувала повстанський рух на Київському Поліссі, були дії козацького війська. Їх активізація припадає тут на липень 1648 р., коли Б.Хмельницький почав розсилати загони по містах і селах Правобережжя і з ними – свої універсали . До Потіївки також прибув невеликий козацький загін. Протестація № 1 говорить лише про появу "козаків ребелізантів", протестація № 2 стверджує, що вони прибули разом із ченцями Києво-Софійської капітули. Протестації № 2 і № 3 фіксують в митрополичих селах залогу з козаків та монахів, протестація № 3 уточнює, що прибуло двоє козаків. Очевидно, конфлікт виник ще на свято весняного/літнього Миколи, коли, за однією із версій, Потіївка була віддана в заставу під 2100 злотих. Затим 15 липня 1648 р. до с.Буки навідався митрополит Сильвестр Косов, проїздом до Литви. Саме він, начебто, кинув заклик до непослушенства, в результаті чого церковні піддані підняли повстання і їх маєтки було повернуто до володінь митрополита.
Протестація № 2 загально говорить про повсталих. Їх імена, прізвища та особи "ліпше знає" сам митрополит "як отців законних так і козаків". Протестація № 3 їх перелічує. Отже, на чолі руху стояли: отці-монахи Макарій, Захарія і Кіндрат, а також представники капітули – "слуги" митрополита шляхтичі Стефан Кутовський і Шархавський. На місці повстання очолювали піддані с.Потіївки і слободи Личоні: Сенько Жечетник (Решетник?), Яцько Калітенко, Зеновій Бендраш, Кузьма Пивовар, Юзько Микитенко, Лукаш Жечетник. Про початок події загально сказано, що селяни утворили "купи", почали "купитися". На думку дослідників, "купи" повсталих в регіоні у 1648 р. досягали ста осіб і більше .
Як ми вже згадували, власники Горбулева та прилеглих сіл брати Тиша-Биковські з наближенням козацького війська втекли до Польщі . Цікаво, що рід Тиша-Биковських вважається православним, за винятком Теодора, який був похований 1644 р. в домініканському костьолі в Гродку . У протестації № 1 сказано, що вони рятували своє життя, в протестації № 2 уточнено, що козаки наступали з "неприятелем Св. Хреста" татарами, тому християнська шляхта втекла, встигши забрати з собою тільки особисті речі. Чому не втекли Затиркевичі – невідомо. Можливо, вони довідалися, що козаки не переслідують українську шляхту (якщо, звичайно, вони такими себе вважали).
Як відбулася реставрація влади митрополита в Потіївських маєтках, невідомо. Чи повстання звільнило місцевих селян від феодальної залежності взагалі, тобто чи вони покозачилися – про це також доводиться лише гадати. У протестаціях сказано лише, що вони знехтували "посполитим правом", а також пунктами угоди про посесію/оренду і перестали підкорятися п.Затиркевичу. Непокора зародилася, вірогідно, в Буках, а звідти поширилася на інші села: "…повсюду по дорогах і гостинцях вже хлопи позаступали". Затиркевичі в Потіївці терміново поховали майно: одяг, золото, срібло, гроші і разом з дітьми ховалися по лісах. Затим, з наближенням небезпеки, схопили скриньку з документами і попросили прихистку у місцевого священика. Довідавшись, що повсталі відправили посланців до їх садиби, затим – до дому священика, Вацлав Затиркевич кинувся до церкви. Його стан важко уявити, адже повсталі були на конях, озброєні палями, рушницями, шаблями, косами і "чим хто міг". З криком вони напали на дім священика, звідти – на церкву. У трактуванні Анастасії Затиркевич, яка пережила це лихо, напад виглядав, як погром нехристиянської нечисті, що знехтувала пошануванням Бога. З непристойними криками повсталі "поганьбили" храм, в якому сховався орендатор, упавши "хрестом" перед образом Божої Матері і розпочавши очманіло молитися. Не змігши відірвати його від образу, повсталі сокирами відтяли йому руки, витягли з церкви і прив'язали до стовпа, піддавши тортурам. Тут же розбили скриньку, захопивши заставні документи, а також срібні і золоті речі. Анастасія Затиркевич просила, щоб вони віддали хоч би документи, за що була жорстоко побита і поранена. Її чоловіка продовжували мучити, аж поки один із повсталих не застрілив його в груди. Наведений опис переповнений картиною жахіть та страждань, яких зазнали потерпілі. Написаний під впливом пережитого, він, звичайно, гіперболізує реальні події. Так, наприклад, перед сюжетом про жахливу смерть орендаря, докладно перелічено пограбовані зі скриньки цінності: 8 срібних ложок, 6 золотих перснів з коштовним камінням та ін. Далі йде ще більший опис пограбованого скарбу потерпілих. Після цього А.Затиркевич з дітьми (синами Петром, Юрієм і Павлом, доньками Анною та Хеленою) ще якийсь час залишалися в Потіївці.
Опанувавши ситуацією в церковних маєтках, повсталі напали на сусідні села Тиша-Биковських, межа з якими проходила південніше Потіївки. При цьому вони обминули маєток Стефана Стрибиля Пилипівку і в околицях Будища перетнули межу. Найперше, були знищили межові знаки: дерева з "колодами" – 15 сосен, 12 дубів, 7 берез. Затим у с.Рудня знесли 15 селянських халуп і млин з начинням. "Трофеї" було перенесено до Потіївки та Обліток. Потім було пограбовано "новоосаджену" слободу/містечко Тишин (Тишполь) з трьома млинами, а також с.Вирівку, в якому розігнали місцевих селян (протестація № 2). Протестація № 1 докладно фіксує напад на Рудню, яка знаходилася на грунтах с.Осечі на річці Осічанці (пізніша назва – Шлямарка). Під час акції було спущено став (за іншим джерелом 4 стави), розігнано 15 підданих, знесено їх халупи та ін. Напевно, в джерелах йдеться про одну і ту ж Рудню, яка, на нашу думку, локалізується південніше Потіївки.
1 жовтня 1648 р. повстання спалахнуло повторно, коли знову прибули монахи з Києва і зініціювали нове пограбування Потіївки та Буків (протестуючі помічали, зрозуміло, тільки грабунки). Про цю фазу подій свідчить, переважно, опис пограбованого збіжжя: жита, вівса, ячменю, гречки, гороху та ін. Крім того, з'являється новий об'єкт пограбувань – Буківська Рудня, в якій було взято 25 луп заліза, півкопи "оплавків", 5 возів руди, 400(?) возів деревного вугілля, дубові та соснові дошки. З огляду на протести потерпілої, А.Затиркевич вигнали з маєтку, який збудував перед тим своїм коштом у Буках небіжчик-орендатор (двори, будинки, помешкання). Крім того, в Личоні було пограбовано якогось Васька: акцію вчинив Лукіян Жечетник з Потіївки. Опис пограбованого майна вражає: 1200 зл. готівкою, в Личоні - 200 зл. зі скрині сріблом, гривні, 10 ложок, "кунтуш златоглавий заставний" за 400 зл., другий за 200 зл, ферязь пурпурова за 300 зл., ферязь кармазинова за 200 зл., ще один кунтуш за 200 зл., килими, сукна, ридван, вози, ковані колеса та ін. Після цього потерпіла змушена була пішки перебратися до Києва, де вона блукала у "різних приятелів своїх".
Наведений перелік засвідчує, що за короткий час орендатор встиг не тільки налагодити господарство, але й швидко розбагатіти, за що йому, як бачимо, помстилися. У подіях простежується лідерська позиція козаків, монахів, "видатних" потіївців (серед останніх виділяються брати Жечетники). Джерела це чітко наголошують. Згадана тенденція продовжувалась на Потіївщині до 1651 р.
У Києві А.Затиркевич поскаржилася митрополитові Сильвестрові Косову, який начебто відповів, що дозволу на розбій не давав. 1649 р. після Великодня орендаторка, за згодою з митрополитом, відновила посесію, повернувшись до Потіївки, де спокійно прожила до початку 1651 р. Перед самим Різдвом 1651 р., у зв’язку з новим наступом козацького війська, в Потіївці з’явився представник митрополита згадуваний вже п.Шархавський і монах Плавський, які вигнали А.Затиркевич з маєтку. Додамо також, що протестація № 2 засвідчує повторне пограбування ще 1650 р. містечка Тишин, села Вирівки та ін. Причому, в джерелі зазначено, що козаки і піддані капітули періодично робили наїзди, спустили 4 стави, виловили рибу, забрали збіжжя. Перебувши в Потіївці Різдво, А.Затиркевич змушена була тікати до Корця на Волині, де залишалася, разом з іншими втікачами, до осені 1651 р. Після підписання Білоцерківського договору шляхта поверталася до своїх маєтків (щоправда, Тиша-Биковські повернулися, нібито, ще в 1650 р.). Повернулася до Потіївки і А.Затиркевич, відновивши свою владу над підданими. 8 жовтня 1651 р. до Потіївки прибув сам митрополит Сильвестр Косов. Він відвідав двір орендаторки і, вислухавши скарги про кривди, несподівано наказав своїм гайдукам вигнати її з дітьми і слугами. Таким чином, церковні маєтки знову було повернуто "законному" власникові. Відтак почалося чергове пограбування. У переліку забраних речей виділяються горілчані котли, солод, 10 "перепусків" горілки, 4 бочки пива, жито та ін. Загальна сума збитків становила 900 зл. 10 жовтня Потіївку і Буки відвідав возний генерал воєводства Мартин Камєнський, який перевіряв скаргу потерпілої і з’ясував на підставі свідчень/зізнань селян, що її протестації небезпідставні. 21 жовтня датується зізнання возного щодо ситуації в Потіївці, засвідчене шляхтичами Яном Ставським і Шимоном Мокрським, які застали начебто представників митрополита і капітули і навіть самого архіпастиря. Вступивши з ним у полеміку, вони намагалися захистити А.Затиркевич.
На території Горбулівських маєтків події розвивалися дещо інакше. На початку 1650 р. Тиша-Биковські оскаржували в гродському суді дії митрополичих підданих і вимагали повернення збитків. 25-26 квітня вони віддали с.Молодилів і Осєчу в оренду Александру і Сузанні Рупневським під заставу 3 тис. поль. зл. (контракт існував, начебто, з 1647 р., 2 квітня 1650 р. він був поновлений у Горбулеві). Протестація № 2 фіксує, фактично, декілька документів у справі оренди: борговий запис, затвердження акту, ввід Рупневських у володіння, закінчення оренди та ін. Тоді ж возний генерал, реагуючи на скарги Тиша-Биковських, здійснив інспекцію потіївсько-горбулівської границі, під час якої переконався в завданих збитках. 11/19 листопада 1650 р. Михайло і Габріель Тиша-Биковські, після смерті свого брата Яна, розділили свої маєтки, згідно заповіту батька. Габріель успадкував Горбулів з замком і будівлями, а також Видибором і Свидею, маєтностями і підданими. Михайлові дісталися села Молодилів і Осєча, Вирівка і Тишполь. Обумовлювалися також і спільні обов’язки щодо маєтностей. Цікаво, що брати не обійшли увагою свою матір Магдалену, а також сестер Анну і Барбару.
Козаччина, яка простежується в 1648-1651 рр. на Потіївщині, не була, звісно, тривалою. Незабаром у краю з’явилися загони коронних військ, які, за рішенням сеймику Київського воєводства у березні 1650 р., розміщувались неподалік - у Радомишлі і Житомирі . Під Радомишлем, зокрема, у травні 1651 р. з’явився загін волинського полковника князя Михайла-Юрія Чарторийського, який розбив тут табір .
Хмельниччина, звичайно ж, мала і негативні наслідки, оскільки принесла розруху і обезлюднення краю. Так, наприклад, 15.06.1650 р. отамани місцевих сіл просили зменшити подимний податок, бо в поселеннях залишилося, після козацького повстання, мало господарств (димів). У Горбулеві - 25, Молодилові - 22, Видиборі - 12, Свиді - 5, Осєчі - 6, Вирівці - 3. Решта люду розбіглася .
Для краєзнавства Потіївщини велике значення має опис межової границі між потіївськими і горбулівськими маєтками, уміщений в згаданих протестаціях. Наведемо його повністю. Отже, межа проходила по лінії: урочище Нераж - Сотовата Лоза у Великому лісі - Неродичів бір з Городищем - Могилки під Потіївкою - через Потіївку на облітківський гостинець - лісок Довжик - потоком до річки Маліковки - потік Маліковка - Михайлове Будище - Великий луг - бір Дорогунь - річка Орловка (протестація № 2). Крім того, велике значення мають згадані імена потіївців - лідерів та учасників спротиву, а також імена селян Рудні (Климко, Назар, Макавей, Топчивалий, Грицько, Іван, Назарко, Андрей, Назарченко, Омелян, Євсіх, Колесник, Андрей, Пилип), згадується також горбулівський староста шляхтич Василь Кунашевський. У XVIII ст. прізвища потіївців змінюються. Фактично, край після Руїни залюднився знову.
До згаданих краєзнавчих аспектів слід додати проблему локалізації населених пунктів, які не збереглися: Осічі, Личоня, Тишполя, Рудні та Вирівки. У другій половині XVIII ст. джерела їх вже не фіксують.
Розгляд подій Хмельниччини на Потіївщині змушує акцентувати інші проблеми, які, на нашу дуку, в історіографії вивчені недосконало. Передовсім, це юрисдикційний статус і соціально-економічне становище церковних маєтків, ставлення гетьманського уряду до них (у літературі наголошується, переважно, на монастирських посілостях), участь дрібної шляхти в подіях, нарешті, історія окремих шляхетських родів Київщини.

Розділ 4. Осецька шляхта: впровадження до історії
еліт потіївського краю

Студії з історії шляхти Київського Полісся, яке в часи Речі Посполитої належало до Київського та Волинського воєводств, незважаючи на спроби спеціального дослідження , ще не набули в історіографії бажаних масштабів. На сторінках численної спеціальної і загальної літератури, а також у різноманітних типах і видах спеціальних джерел (опублікованих і архівних) згадуються десятки шляхетських родів та їх розгалужень, які побутували на теренах краю. Проте шляхетський рід Осецьких у згаданих переліках не значиться. Можливо тому, що їх дідичний маєток у XVIII ст. був ліквідований і приєднаний до сусіднього села Потіївка, а можливо, у зв'язку з тим, що імперська влада не хотіла визнати подані Осецькими документальні підстави переконливими і відтак не надала їм дворянський статус (вільними визнано лише волинських Осецьких). І все-таки, віднайдені джерела дозволяють сьогодні насвітлити історію цього давнього поліського роду, зокрема його боротьбу за шляхетські вольності і дворянство. Зауважимо, що, оскільки частина джерел до історії роду нами досконало не перевірена, відносимо нашу розвідку до категорії причинкових студій. Зрозуміло, що в ній поки що не йдеться про генеалогічні підстави дослідження, які відсуваються на більш віддалену перспективу.
Оскільки представники Осецьких наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. стверджували, що вони "здавна" є шляхтою гербу Доленга (Dołęga), закономірним є звернення до відомих польських гербовників, які уміщують відповідну інформацію. Так, з'ясувалося, що серед численних польських родів, які мали цей герб, Осецькі таки значаться . Починаючи з XVII ст., Осецькі проживали в Куявському і Берестейському воєводствах . Питання про те, як Осецькі потрапили на Київщину і чи пов'язаний їх поліський рід зі згаданими польськими взагалі, залишається нез'ясованим. Передусім тому, що їх дідичний маєток, с.Осіча, відомий як церковний і одночасно приватновласницький, лише у XVIII ст. виступає як власність Осецьких. Це змушує нас розглянути коротко історію села Осіча.
Перша писемна згадка про Осεчу (Осεчъ) уміщена під 1415 р. в т. зв. запису про грошові і медові дані Києво-Софійської митрополичої вотчини (документ опубліковано за рукописною Кормчою початку XVI ст.) . У цьому та пізніших джерелах ідеться про землі Тетерівської і Малинської волостей Київського Полісся, які після 1569 р. увійшли до Житомирського повіту Київського воєводства (пізніше – північно-західна частина Радомишльського повіту Київської губернії). Знаходилось село на річці Осіча (Осічка, Осічанка, Osiecza), біля витоків якої наприкінці XVI ст. з'явилася Потіївка – одне з найбільших (пізніше) сіл Київського Полісся . Немає сумніву, що в XVI ст. в околицях сучасної Потіївки було три поселення: Осіча, Потіївка, Вереміївка, з яких "вижила" лише Потіївка. Розміщення Осічі на ріці з однойменною назвою пояснює, вочевидь, і походження назви поселення (топонім – від гідроніма), що є найбільш логічним і закономірним .
У цілому ряді джерел кінця XVI – початку XVII ст. Осіча разом з сусідніми Потіївкою та Облітками виступає маєтком Києво-Печерського монастиря . На початку XVII ст. згадані та інші маєтки перейшли у власність уніатського митрополита . Немає сумніву, що, назагал, церковні землі Потіївщини, біля яких розміщувалась Осіча, знаходились у першій третині XVII ст. у власності уніатів. Приблизно тим же часом датуються і згадки про Осічу – власність Тиша-Биковських, яким належало велике сусіднє село Горбулів. Зокрема, 1622 р. Василь Федорович Тиша-Биковський залишив добра в Горбулеві, Осічі і Видиборі на доживоття своїй матері Євфимії Гриницькій . Утім, свідчення судових актів XVI-XVII ст. є дуже суперечливими. Так, наприклад, у реєстрі податків Київщини 1581 р. Осіча сплачувала данину Печерському монастирю , а за актами 1583 і 1586 рр. Осецький маєток був відданий Тиша-Биковськими у заставу Томилові Манцевичу, війтові князів Немиричів . Осецький маєток Тиша-Биковських фігурує також в актах аж до 1686 р., переважно в їх судових справах з сусідами – шляхтичами Стрибилями і управителями Потіївського митрополичого маєтку . Під час Хмельниччини були спроби повернення Осічі до церковних маєтків Київської кафедри, у зв'язку зі втечею Тиша-Биковських від козацьких військ . У листопаді 1650 р. Тиша-Биковські розділили свої маєтки і Осіча дісталася Михайлові .
Перейдемо тепер до найраніших документальних свідчень, які Осецькі подали 1800 р. у Київське дворянське депутатське зібрання. Перше – привілей Сигізмунда ІІІ від 2.02.1589 р. Іванові Осецькому, синові Каспра, королівському придворному, на дві волоки грунту в с.Белештинському (Белештильському), зафіксований 15.09.1746 р. у луцьких гродських книгах (очевидно, йшлося про волинські маєтності) . Друге – два листи київського митрополита Макарія, без точної дати (очевидно, йдеться про Макарія ІІ 1534-1555 рр.), які засвідчують, що Осіча на р.Візні належала в одному випадку Андрієві Івановичу, в другому – Онуфрієві Івановичу, королівському дворянину. На нашу думку, йдеться про одне й те ж село, оскільки витоки р.Візні є дуже близькими до витоків р.Осічі. Цікава також вказівка в другому листі, що митрополичі селяни поселені в тій же Осічі . Яким чином волинські Осецькі з першого документа пов'язуються з поліськими родами, невідомо. Маємо ще поодинокі свідчення від 5.06.1563 р. про земянина князя Богуша Любецького – Яна Осецького .
Крім того, Осецькі посилалися на свідчення Литовської Метрики за 1530 р., про королівське надання невідомого маєтку в Житомирському повіті дворянинові Осецькому і за 1560 р. зі згадкою київського мешканця Василя Семеновича Осецького, а також за 1540 р. – також про надання Осецьким якихось маєтків у Житомирському повіті . Ці свідчення були отримані від метриканта ВКЛ Качановського з Варшави, який користувався, очевидно, регестами справ Литовської Метрики і повідомляв, що самі акти потрібно шукати в Петербурзі. Далі Осецькі навели декілька витягів з луцьких актів про своїх предків-дворян (1613 р., 1651 р. 1661 р., 1664 р.) без вказівки на місцевість, затим – акти (1658 р., 1661 р.) про володіння ними селищем Квишлів на Волині. На цьому свідчення скаржників, які стосуються XVI-XVII ст., закінчуються. Доходимо також висновку, що відомий нам матеріал про с.Осічу на р.Осічі поблизу Потіївки як церковний і одночасно приватновласницький маєток Тиша-Биковських аж ніяк не пов'язується зі свідченнями XVI-XVII ст., наведеними Осецькими (окрім листів митрополита Макарія).
Наступний блок документальних матеріалів, поданих Осецькими і частково віднайденими нами в джерелах, стосується, починаючи з 40-х рр. XVIII ст., боротьби Осецьких з уніатськими митрополитами, осідок яких саме в цей час був перенесений до Радомишля. Маємо також свідчення про те, що після Тиша-Биковських їх поліські маєтки (зокрема, найближчі до Осічі с.Горбулів і с.Моделів) перейшли на початку XVIII ст. до Росцишевських , а Осіча в 1722 р. належала Яцькові Підгородецькому . Приблизно тоді ж церковні маєтки т. зв. Радомишльського ключа переходять під юрисдикцію уніатського митрополита, у зв'язку із поширенням унії на Правобережжі. Потіївщина, вірогідно, була повернута уніатській церкві ще наприкінці XVII ст., коли 1692 р. львівський єпископ Й.Шумлянський вигнав з Вереміївки (яка на початку XVIII ст. ототожнюється з Потіївкою) Юрія Олекшича, що заволодів селом на підставі королівського привілею . 1714 р. уніатський митрополит Лев Кишка уклав контракт з київським хорунжим К.Стецьким на трирічну оренду "Потіївки, інакше Вереміївки" з навколишніми селами. У серпні 1717 р. контракт продовжено ще на три роки . У 1729 р. Потіївка вже згадується як володіння адміністратора уніатського митрополита єпископа Атанасія Шептицького . Назагал, у всіх відомих нам реєстрах маєтків уніатського митрополита першої половини XVIII ст. Осіча ніде не згадується. Це пояснюється тим, що вона була захоплена урядниками митрополичих дібр і приєднана до Потіївки. В який спосіб Осецькі перед цим одержали права власності на Осічу і герб Доленга, залишається нез'ясованим. Маємо лише досить непрозорий натяк з їхньої протестації від 11.03.1752 р., що "маєток Осіча нині Потіївський, знаходиться в посесійному володінні Осецьких" .
Щодо питання, коли саме Осіча була приєднана до Потіївки, вдалося встановити, що це сталося близько 1744 р. (саме в цей час потіївські селяни розпочали протести і вимагали узаконення їх шляхетського походження та визнання шляхетського титулу Осецьких Доленгів) . 16 грудня 1646 р. фіксується перший протест у їх справі, коли Мартин Осецький звернувся до коронного канцлера Малаковського зі скаргою на насильство щодо митрополичих селян . 16.01.1747 р. було внесено протест до овруцьких гродських книг: Зеновій, Трохим та Іван Осецькі від імені всієї родини з Осічі скаржились на управителів Радомишльського уніатського маєтку за грабунок, побиття і вбивство Осецьких, а також – що особливо важливо – насильне відібрання підставових документів на володіння селом Осічею . Наступні протести схожого змісту повторювались у 1749, 1750, 1752, 1758 і 1759 рр. . У 40-х рр. зафіксовано "бунт" Осецьких у Потіївці, який тривав декілька років. Цікаво, що їх підтримали в ту пору Фещенки і Чопівські з Чопович . Як свідчить протестація на повсталих від імені митрополита Флоріана Гребницького 9.10.1749 р., митрополія вважала, що вони "узурпували титул шляхетських імен" .
Як відреагувала судова влада Речі Посполитої на згадані протести? Однозначно на це питання відповісти важко. Є підстави стверджувати, що, за невеликим винятком, їх скарги були прийняті. По-перше, до луцьких, житомирських і овруцьких судів були прийняті протестації від Осецької шляхти, яка оскаржувала насильницькі дії уніатських митрополитів. По-друге, 1649 р. Люблінський коронний трибунал призначив слідство у їх справі. По-третє, того ж таки року суд оштрафував митрополита на 500 гривень за невиконання попередніх рішень, у тому числі й за відібрання документів Осецьких. 1750 р. була видана також довіреність на ведення справ Осецьких у судах Речі Посполитої. Призначалося повторне слідство, яке, зрештою, Осецьких не визволило.
У згаданих джерелах уміщені свідчення особистісного характеру про Осецьких. Найстаршим серед них був Данило Осецький, убитий 1747 р. урядниками митрополії у віці 100 років. Його спадкоємцями були Зеновій, Трохим, Іван, Мартин, Яків, Фома і Федір. Згадуються також Григорій, троє Петрів, Самійло, Лука, Георгій, Яків, знову Іван – рідні і двоюрідні брати "на Осічі Осецькі". На початку ХІХ ст. у справі Осецьких фігурувало свідоцтво, видане горбулівською парафіяльною церквою, про хрещення дворянина Олександра сина Якова 1.03.1747 р. і Данила сина Федора 1750 р. Чисельність роду в середині XVIII ст. визначити важко. У бунті 40-х рр., наприклад, брало участь до 120 осіб, які вимагали повернення шляхетських вольностей. Прикметно, що в переліках імен Осецьких поступово з'являються прізвища їх придомків (очевидно, двоюрідних і троюрідних братів), які їм давали після приєднання до митрополичих маєтків і закріпачення. Так, наприклад, зустрічається прізвище Мартиненко, яке разом з іншими фігурує в ревізьких сказках Потіївки кінця XVIII ст. та в справах Осецьких з російською владою.
Підсумовуючи викладене, зауважимо, що Осецькі так і не досягли бажаного. Суди затягувались, а їх питання не вирішувалось. Кількох найстарших Осецьких було вбито і ув'язнено в Радомишлі, а документи так і не повернуто. Гадаємо, що безпосередні власники Осічі не підкорились насильству і розселились на Київщині та Волині. Двоюрідні і троюрідні, а також дальші родичі були переселені до Потіївки, де з'явились прізвища Мартиненків, Харченків, Максименків, Кисиленків, Лукашенків, Костюченків, Личних та ін., яких можна вважати придомками Осецьких . Цікаво, що на початку нового етапу боротьби (цього разу – із російським царизмом) Осецькі пам'ятали про початки свого протесту. Так, у проханні до київського губернатора в листопаді 1798 р. Олександр Осецький згадував, що вони мали від польських королів привілеї, відібрані уніатськими митрополитами, про що слухалась справа в Люблінському трибуналі "без мала сто год" тому . Осецькі також стверджували, що вони були осілими поміщиками Житомирського повіту і, як дворяни, судились у судах і визнавалися ними дворянами, а з розростанням руху, та з причини "нещасного становища краю" (тобто воєн і гайдамацьких заколотів), були змушені відійти "всередину краю", де користувалися дворянськими привілеями за вірну службу предків по 1746 р. безперервно . Затим стали жертвою уніатських митрополитів.
У 90-х рр. XVIII ст., в епоху поділів Польщі, Осецькі почали скаржитись знову, на цей раз – на митрополита Т.Ростоцького, урядники і писарі якого примушували їх до панщини і чинили різноманітні насильства. 1792 р. датується перша скарга російській владі: на ім'я волинського губернатора Шереметьєва. Цікаво, що, вочевидь, уніатські митрополити таки знищили документи Осецьких (митрополичий архів у Радомишлі був переданий до повітового суду, документів Осецьких у ньому не виявили) . У зв'язку з цим вони зверталися до овруцького окружного писаря В.Бергхольца і колишнього митрополичого архіваріуса М.Байковського . 1801 р. священик потіївської церкви Шимон Ваготович (Вагутович) засвідчив, що під час генеральної візитації митрополит Я.Смогоржевський забрав у Потіївці найдавніші метричні книги і не повернув їх . 1804 р. Київське дворянське зібрання також вивчало метричні книги Потіївки щодо мешканців Олександра і Гаврила Осецьких і всієї їх "фамілії" . Фіксується ще один факт "замітання слідів" уніатськими урядниками: за даними 1801 р., економ Потіївки Яків Звєрєв знищив напис, зроблений Василем Осецьким на іконі Св.Варвари у місцевій церкві ("надпись… неизвестно для чего ножом подчищена") .
28.04.1796 р. за указом цариці Катерини ІІ Потіївка була подарована секунд-майору Семеновського гвардійсього полку Ардаліону Торсукову (який був, до речі, вихователем великого князя Костянтина Паловича) . Ще 26.10.1795 р. була складена перша ревізька сказка, до якої було внесено лише 61 душу чоловічої статі залежного селянства. Тоді ж Олександр Осецький від імені Леонтія, Івана, Федора, Дмитра, Семена, Максима, Йосифа та Василя Осецьких подав заяву про околичне шляхетство 101 душі чоловічої статі і 103 душ жіночої, які володіли власністю та нерухомістю (у т. числі 29 будинками). Осецькі мали тоді прізвища Сидоренків, Харченків, Лук'яненків, Голущенків, Тивоненків, Кисиленків, Тимошкевичів і Костюченків . Ревізійна комісія (Біргхольц і Баласопуло) повірила аргументам Осецьких і внесла їх списки до т. зв. "окладних" дворянських книг, які відіслали до повітового казначейства і до канцелярії волинського губернатора . На початку 1796 р. волинський губернатор Шереметьєв наказував навіть майорові Баласопуло, щоб дворянам Осецьким перешкод не чинити і до поміщицьких повинностей не примушувати . Проте за ревізією 7.08.1797 р. дворянство Осецьких не було визнано і їх записали кріпаками (ревізьку сказку склав колишній управитель митрополичими маєтками Ян Незабитовський) . Волинська казенна палата провела розслідування, яке з'ясувало, що нібито перша ревізька сказка була складена неправильно. Призначалось нове судове розслідування, яке затягнулось на декілька років .
Затим Радомишльський повіт з потіївським маєтком у його складі перейшов до Київської губернії. У листопаді 1798 р. Олександр Осецький звернувся до київського генерал-губернатора Тутолміна зі скаргою на утиски економів і вбивство Петра та Данила Осецьких. Кілька років був ув'язнений Олександр, Івана Осецького забрано в рекрути . У київських адміністративних та судових органах було зініційовано нове розслідування. 25.06.1800 р. київський губернський суд передав справу до дворянського зібрання з реєстром доказів Осецьких.
Розглянувши подані аргументи, зібрання визнало Осецьких дворянами і 9.10.1802 р. записало їх до шостої частини Родовідної книги губернії . В ухвалі зібрання наводились імена дворян чоловічої статі. Передбачалась і видача дворянської грамоти. Як свідчать джерела, Осецькі грамоту на дворянство не отримали, а їх справу відіслали (мабуть, у зв'язку зі скаргами Торсукова) у Герольдію Сенату до Петербурга . 12.01.1804 р. Герольдія Сенату дворянство Осецьких не визнала на підставі того, що неможливо доказати спадкоємність "теперішніх" Осецьких і однойменної шляхти XVIII ст. у "тамтешніх" воєводствах. Незважаючи на очевидність того, що Люблінський трибунал задовільнив деякі прохання Осецьких, Герольдія поставила під сумнів витяги з актових джерел, а свідчення сусідньої шляхти визнала чутками та ін.
У травні 1804 р. до Потіївки виїжджали представники повітового суду, які зачитали указ Осецьким, зазначивши, що їм не забороняється подання нових доказів, проте зараз вони повинні змиритися зі своїм підданством. Проте Осецькі заявили, що вони повинностей відбувати не будуть і не припинять дошукуватися правди, подавшись до Петербурга .
1806 р. у справі Осецьких було прийнято кілька указів Сенату (очевидно, враховувалися нові свідчення). 7 липня і 25 серпня скаржників Олександра, Филона і Сидора Осецьких у дворянстві не затвердили. Було, зокрема, оскаржено чутки про їх походження 270-річної давності, що начебто довели свідки. Бралася до уваги також і та обставина, що декрети Люблінського трибуналу залишились невиконаними . Це рішення Сенату Осецькі знову оскаржили.
За рішенням Радомишльського повітового суду у Потіївці було заарештовано 32 особи. 2.09.1807 р. поміщик А.Торсуков повідолмляв засідателя суду, що в рекрути віддано Івана, Назара і Артема Федорових, Петра Михайлова, Грицька Петрова Кисиленків, а також Миколу і Федора Олексійових Харченків, Василя Гаврилова Костюченка. На поселення вислали Олексія та Федька Харченків, Гаврила і Федора Костюченків, Якова Максименка, Дмитра Кисиленка та Івана Лукашенка. Проте, уникаючи покарання, Микола і Федір Харченки, Василь Костюченко та Олексій Харченко з сином Федьком утекли . Це була перша з відомих нам утеча Осецьких від кріпосників. Губернатор, щоправда, визнав рішення суду "неблагоразумным" (влада побоювалась росту селянських хвилювань). У в'язниці залишили чотирьох осіб, які там і померли . Після згаданих подій Осецькі не заспокоїлись. За кліровими відомостями потіївської церкви, 1817 р. серед місцевих парафіян значилось 119 душ, які дошукувались вольностей .
Затим Осецькі продовжували боротьбу з поміщицею М.Кікіною, яка успадкувала село від батька і вийшла заміж за Петра Андрійовича Кікіна, наближеного царя Олександра І. Продовжувались і їх переслідування, на які Осецькі відповідали втечами. Так, 1816 р. Дмитро Петрович Кисиленко, зісланий на поселення, втік з братами Степаном і Павлом .
13.06.1818 р. було прийнято "найвище повеління" у справі Осецьких, яке вносило до її розслідування нові контраргументи. Так, зокрема, було взято до уваги витяг з декрету Люблінського трибуналу 1751 р., який не фігурував у поданні Осецьких. У ньому зазначалося, що Радомишльська волость з давніх часів належала до маєтностей Києво-Печерських архімандритів. До неї входило село Осіча чи Веремійка, яке при Іпатію Потію було назване Потіївкою. На підставі якихось описів 1689 р. (нам невідомих) стверджувалось, що селяни Лук'яненки, Лукашенки, Ісаченки, Матушенки, Харченки, Андрейченки, Лохвенченки та ін. є підданими, а не вільними шляхтичами. Згадувався і бунт 40-х рр. XVIII ст. У результаті трибунал відмовив Осецьким у вольностях і визнав їх підданими митрополита Флоріана Гребницького. Селян Лук'яненка та Ісаченка покарали на смерть .
Виконуючи свої обіцянки і продовжуючи спротив, у 20-х рр. Осецькі відправили до Петербурга Сидора Левченка (за іншою версією - Максименка), який власноруч подав скаргу цареві Олександрові І. 10.08.1826 р. цар повелів передати справу до Державної Ради . Під час засідання Держради, яка відмовила прохачеві, декілька її членів – графи Сперанський, Мордвінов, Потоцький та Ільїнський – зайняли прихильне становище щодо Осецьких. Довідавшись про це, Сидір Осецький просив надалі доручити справу саме їм, "стороннім особам". Але марно. Рішення Сенату від 25.02.1825 р. було залишено в силі. На нашу думку, розслідування справи було поверховим. Так, зокрема, було правильно підтверджено церковну приналежність Потіївки та Осечі в XVI-XVII ст. Проте приватних власників Осечі, зокрема Тиша-Биковських та їх наступників, навіть не згадано.
3 червня 1825 р. радомишльський повітовий справ¬ник Піотровський зачитав указ Сенату в Потіївці, Новій Буді, руднях Бучківській і Шлямарці, але піднявся бунт, на чолі якого став Леонтій Левченко. Він заявив, що Осецькі підкорятися не збираються, хоч би їх покарали на смерть, до того часу, поки в Петербурзі буде знаходитись Сидір Максименко, який особисто має повідомити про знищення їхнього шляхетства . В іншому рапорті повідомлялось, що потіївці відмовились ставити свої підписи, а Л.Харченко говорив "прямо і відважно". Якусь частину людей справникові вдалося схили¬ти до покори, а Л.Харченка заарештували. Знову почалося слідс¬тво . На допитах Л.Харченко показав, що йому 38 р., неписьменний, одружений, має чотирьох дітей (Овсія, Степана, Василя і Марфу), на¬родився в Потіївці від батьків Казимира і Марини, шляхтичів Осецьких, визнаних ревізією 1816 р. підданими. Спочатку він проживав у с.Росівці Житомирського повіту (протягом 5 років), потім прибув до Потіївки. Цікаво, що в ревізькій сказці він був пропущений, хоч сам про це не відав. Підсудний добровільно визнав свою вину, перебува¬ючи в радомишльській в'язниці. У ході слідства (обшуків, допитів, опи¬тування свідків) з'ясувалось, що Л.Харченко ні в чому "худому" не був помічений, окрім пиятики. Враховуючи ці обставини, суд ухвалив покарати його батогами, десятьма ударами в Потіївці, хоч він заслуговував заслання до Сибіру на поселення . Вирок виконали 27 серпня 1826 р. Л.Харченкові всипали 15 батогів, проте при виконанні пока¬рання він відмовився від каяття. Тому суд учинив нове розсліду¬вання, яке з'ясувало, що під час ревізії 1816 р. він знаходився "в бігах" і повернувся лише 1825 р. При повторному обшуку в нього знай¬шли два листи з Петербурга від Сидора Осецького. Після цього, зрозуміло, зухвальця вислали до Сибіру .
Згаданий указ Сенату приписував, що Осецькі не мають жодного права на свободу і залишаються в маєтку Торсукова в "полном й непоколебимом" володінні його спадкоємниці. Всіх інших "безызвестных" людей понад пожалуване число душ, пропущених 10 років тому, тоб¬то Осецьких і їх підданих, також залишили у кріпацтві. Передбача¬лося, що цим буде покладено край багатолітній справі. Будь-які подальші скарги заборонялися .
Наступного, 1826 р., потіївці знову відзначились. У донесенні місцевого економа Миколи Оборського і війта Потіївки Антона Зайця повідомлялось, що селяни вчинили опір та розбій і побили самого війта і лісничого Луку Романовського. Звинувачувалась група потіївських селян, на чолі котрих стояли Федір Мойсеєнко і Федір Лукашен¬ко. У донесенні економа від 30.09.1826 р. подано список селян, які називали себе Осецькою шляхтою, всього 13 осіб: Феодосій Мойсеєнко, Петро Данильченко, Федір Лук'яненко, Яків Денисенко, Олексій Лука¬шенко, Євфимій Лукашенко, Олексій Харченко, Іван Харченко, Адам Лук'яненко, Карпо Малярчук, Григорій Сидоренко, Улас Личний, Клим Де¬нисенко. Троє останніх значились "у бігах" . У ході слідства з'ясувалось, що потіївська подія відбулася на третій день Пасхи, який офіційно вважався вихідним навіть для кріпаків. Але поміщиця Кікіна наказала війтові вигнати селян, які зібрались біля корчми, на роботу. Очевидно, вони вчинили спротив, бо Є.Лукашенка було наказано зв'язати, але селяни його захистили. Війт А.Заяць, будучи в нетверезому стані, погрожував розправою. Тоді селяни йо¬го схопили і вирішили вести до Радомишля. За селянським "етапом" вирушив лісничий Л.Романовський, який, догнавши їх, упав з коня і дуже лаявся, намагався бити селян батогами, але був зв'язаний і також долучений до "етапу" (щоправда, по дорозі йому вдалося втек¬ти). На допитах і в ході розслідування було з'ясовано, що війт справді був п'яний і називав себе поміщиком Кікіним. Селяни А.Лук'яненко і О.Харченко своєї вини не визнали і свідками не були вик¬риті. Тому суд кваліфікував подію як самоуправство, але, з огляду на відсутність смертовбивства, розбою і грабунку, а також здирства, звільнив потіївців від будь-якого покарання. Більше того, суд по¬карав економа Оборського грошовим штрафом на користь казни. Обом сторонам заявили, щоб вони надалі від подібних вчинків утримались. Це була перша велика перемога потіївців над сваволею кріпосників .
23 вересня 1830 р. Павло і Марко Осецькі подали, незважаючи на заборону, нове прохання військовому губернатору Княжніну, в якому від імені всіх Осецьких повідомляли, що начебто 1829 р. указом Се¬нату було наказано губернському правлінню, щоб поміщиця Кікіна за¬довольнила вимоги Осецьких щодо їх переслідувань у попередні роки. За свідченням потерпілих, їх було пограбовано, тобто забрано у ве¬ликій кількості рухоме майно, худобу та ін. 7.01.1830 р. до Потіївки приїжджав засідатель радомишльського нижнього земського су¬ду, який оголосив згаданий указ губернського правління, але не розтлумачив докладно його суті і розпорядився, щоб потіївська економія відшкодувала збитки, але не повною мірою. Так що частина господа¬рів залишилася незадоволеною. Не взявши в потіївців підписів про задоволення претензій, засідатель завершив справу. Тоді Василь Осецький звернувся до суду з проханням ознайомитися з указом Сена¬ту, але йому відмовили .
23.09.1830 р. губернатор розпорядився, щоб йому доповіли про обставини невиконання земським судом указу Сенату . Повітовий стряпчий Щирецький рапортував про це 6.10.1830 р. Реагуючи на ука¬зи Сенату та губернського правління, повітовий суд мав стягнути з поміщиці Кікіної за кривди Осецьким у 1806 і 1807 рр. відшкодуван¬ня, задовольнивши їх претензії "за попередньою вказівкою ціни". Ко¬лишній засідатель Ревякін начебто виконав доручення повністю. Але оскільки вчасного опротестування акції суду з боку Осецьких не надійшло, то вони, на думку чиновників, хибно зрозуміли рішення Се¬нату. Василь Осецький, крім того, письмових заяв не подавав, тому його прохання не було задоволене .
24 березня 1831 р. Павло Григорович Осецький подав ще одну за¬яву. Показово, що він звертався до губернатора, як "дворянин" с.Потіївки Радомишльського повіту Київської губернії, прохаючи захисту від "жорстокості і підданства" поміщика Торсукова, який наклав на нього "жорстокі ланцюги". Осецькі продовжували вірити в те, що Се¬нат звільнив їх від підданства, але з успадкуванням маєтку Кікіною їх повторно закріпачили. Павло Осецький скаржився також на те, що, незважаючи на указ Сенату, його сина Антона віддали в рекрути і він служить тепер "Богу і Государю". Батько просив, щоб його си¬на перевели у війську на становище вільного дворянина, щоб він одер¬жав належний йому військовий чин, а на його місце взяли з маєтку іншого кріпака . Відповідь київського губернатора була такою. Навівши довідки в суді і з'ясувавши ще раз обставин справи, він дав розпорядження радомишльському суду довести ще раз до відома Осецьких указ Сенату, що й було незабаром зроблено. Павлові і Маркові Осецьким, під розписку, було ще раз оголошено, що вони залишені в повній власності спадкоємців Торсукова .
Ми вже згадували, що родичі Осецьких ще в XVIII ст. розбіглись по Київщині та Волині. Несподівано на початку 30-х рр. ХІХ ст. вони зголосились і подали заяву до Дворянського депутатського зібрання Волинської губернії. 9.11.1832 р. скаржився, зокрема, мешканець Житомирського повіту Талимон Васильович Осецький. Крім того, відповідні заяви подала ціла група Осецьких, які мешкали в різних місцях: селищах Забрідді, Гальчині, Кателянці, Кам'янці (Сквирський повіт), Корбутівці (парафія Житомирського кафедрального костьолу), Нехворощі, м.Паволочі та ін. Були подані також і завірені свідчення з метричних книг церков та костьолів згаданих населених пунктів. Враховуючи висновок Київського дворянського зібрання 1802 р., Волинське дворянське зібрання 9.11.1832 р. ухвалило, що всі згадані вище Осецькі, у тому числі й потіївські, "є між собою двоюрідними братами від двоюрідних", а також що їх предки безперервно користувалися дворянськими привілеями, нерухомими маєтностями, "здавна вживали" герб Доленга. Тому їх записали до Родовідної книги дворян Волинської губернії. Заслухавши також прохання мешканця Махновського повіту Стефана Осецького, його також визнали дворянином. Зважаючи на те, що більша частина роду проживала у Волинській губернії, визнано, що "рід цей переміщено", і тому записано в книги Волинської губернії .
1835 р. у київських губернських адміністративних і судових установах (перед тим – у радомишльських повітових) була розпочата цікава справа одного з нащадків роду – Федора Осецького-Киселенка (Кисленка), заарештованого в Потіївці у квітні 1834 р. З'ясувалося, що Федір, 32 р., римо-католицького віровизнання, де народився не пам'ятає, його батьки (покійні) Дмитро і Мотрона були нібито шляхтичами (за ревізією 1795 р. їх записали шляхтичами). Батьки померли рано, а їх дітей (Федора, Стефана і Павла) на початку століття взяв на виховання поміщик Липовецького повіту Козловський і вивчив у Вінницькому повітовому училищі. По смерті патрона Павло пішов на військову службу, Стефан подався до Петербурга, а Федір одружився на дворянці Юлії Дубовецькій (селище Текліївка Ямпільського повіту). 1832 р. Федір був прийнятий на службу у Волинське губернське правління у званні канцеляриста. 5 квітня був звільнений у відпустку. Відтак прибув на Великдень у Потіївку до родича Тимофія Григоровича Осецького, в домі якого і був заарештований економом Камінським (під час затримання був побитий і пограбований). Федора звинувачували в підбурюванні селян (він нібито оголошував їх вільними). У нього справді знайшли відпускний білет, а також "незаконный письменный вид" – лист польською мовою, завірений у Житомирі, в якому Федір свідчив, що Мар'ян Михайлович Осецький (один із його родичів) нібито легітимований ще 1802 р.
Давши свідчення, 15.04.1835 р., Федір Осецький подав прохання на ім'я імператора, в якому виклав обставини його неправного арешту. Слідство вислухало інших свідків, у тому числі й місцевих селян та дворян, які, звичайно ж, свідчили на некористь заарештованого. Прикметно, що частина односельців до своїх звичайних прізвищ додавали – Осецький (Тимофій Лукашенко, Григорій Харченко, Кирило Денисенко та ін.). Зрозумівши, що слідство розвивається не на його користь, Федір Осецький наприкінці квітня втік з радомишльської в'язниці . У ході слідства були згадані перипетії боротьби Осецьких, починаючи з 1807 р., рішення київського дворянського зібрання 1802 р., а також Волинського депутатського зібрання 1832 р. З потіївських Осецьких оголосили вільними, проте, тільки Стефана (народився 27.11.1804 р.), Федора (народився 16.06.1802 р.) і Павла (народився 6.11.1804 р.), дітей Дмитрія Петровича і Мотрони Осецьких. Прийнявши до уваги аргументи слідства, Волинське дворянське депутатське зібрання повторно 15.10.1834 р. визнало Осецьких вільними. Проте потіївські селяни, звичайно ж, залишились у кріпацтві.
Після цього Осецькі, очевидно, зрозуміли всю марність пошуків правди в російській імперії легальним шляхом і на якийсь час при¬пинили будь-які акції. Але підкоритися владі вони так і не змогли. Десятиліття боротьби за волю виробили в них природній імунітет про¬ти будь-якого насильства. Тому було прийнято рішення про втечу з Потіївки, тим більше, що спроби такі серед них вже були. За матеріа¬лами слідства про їх розшуки, які велися з 1857 р., випливає, що з Потіївського маєтку втекло і розшукується 8 сімей:
- Микола Іванович Костюченко з дружиною Аграфеною і чотирма діть¬ми, втекли у 1843-1848 рр., проживають у Черепинському хуторі по¬міщика Абрамова поблизу Тетієва;
- Мартин Мойсейович Тивоненко з дружиною Антоніною, сестрою і си¬ном, втекли 1340 р., знаходяться поблизу Тетієва;
- Пилип Олексійович Лукашенко з братом Григорієм, "у бігах" з 1847 р., знаходяться там же;
- Матвій Романович Костюченко з трьома дітьми, "в бігах" з 1846 р., знаходяться там же;
- Степан Леонтійович Данильченко з дружиною і двома дітьми, "в бі¬гах" з 1845-1846 рр., проживають там же;
- Григорій Семенович Данильченко, "в бігах" з 1848 р., знаходиться там же;
- Карпо Лукинович Лукашенко з дочкою, збіглий 1835 р., проживає в с.Ворове;
- Василь Якович Максименко з дружиною і трьома дітьми, збігли в 1846-1849 рр., знаходяться в с.Бухкахи Сквирського повіту .
За списком збіглих селян, укладеному після ревізії 1850 р., роз¬шукувались такі селяни Потіївського маєтку:
- Іван Якович Лукашенко, збіглий 1853 р.,
- Лука Іванович Тивоненко, збіглий 1853 р.,
- Павло Петрович Данильченко, збіглий 1855 р.,
- Адам Олексійович Харченко, збіглий 1855 р.,
- Іван Наумович Скороход, збіглий 1855 р.,
- Іван Михайлович Харченко, збіглий 1857 р.,
- Кіндрат Петрович Максименко, збіглий 1357 р.,
- Григорій Павлович Мартиненко, збіглий 1857 р.,
- Микита Петрович Максименко, збіглий 1857 р.
8 лютого 1857 р. на запит власників Потіївки поміщиків Лукіна і Скуратова таращанський земський справник підтвердив, що селяни Михайло Костюченко, Мартин Тивоненко, Филимон Лукашенко, Матвій Костюченко, Степан Данильченко, Василь Максименко, Іван Лукашенко, Павло Денисенко, Адам Харченко, Іван Скороход, Іван Харченко, Гри¬горій Мартиненко, Микита Максименко та Іван Личний, які числились за ревізією 1850 р., справді проживають у Таращанському повіті .
18.09.1856 р. київська палата громадянського суду слухала за¬писку і справу Федора Осецького та інших селян, які називали себе дворянами і відшуковували свідків. Було визнано, що вони є збігли¬ми з потіївського маєтку і прийнято рішення про їх депортацію на місце проживання . Після цього їх допитали в таращанському суді.
Селяни свідчили про себе:
- Василь Якович Максименко, 60 р., неписьменний, православний, на¬родився від батьків-дворян Якова та Уляни, записаний до числа дворян Бердичівського повіту, їх діти також свідчили, що вони є дворянами;
- Филон Олексійович Лукашенко (він же Осецький), 30 р., народився в Потіївці від дворян Олександра та Євдокії, неодружений, числиться в Бердичівському повіті, документів не має. У Потіївці його неспра¬ведливо записали під прізвищем Лукашенко, насправді ж він - Осець¬кий;
- Григорій Олександрович Лукашенко (він же Осецький);
- Павло Петрович Данильченко, 30 р., народився в с.Буках від дворян. Числиться в Житомирському повіті;
- Іван Михайлович Харченко (він же Осецький), 49 р, одружений з дворянкою Марією Осецькою;
- Михайло Іванович Костюченко (він же Осецький), записаний у Берди¬чівському повіті;
- Яків Михайлович Костюченко, 30 р.; Яким Михайлович Костюченко, 20 р.; Мартин Мойсейович Тивоненко, 45 р.; Матвій Матвійович Костюченко, 28 р.; Степан Леонтійович Данильченко, 44 р.; Іван Якович Лукашенко, 25 р.; Адам Олексійович Харченко, 27 р., жінка Устина, 25 р.; Іван Наумович Скороход, 35 р., син Дмитро, 15 р.; Микита Петрович Максименко, 23 р.
Більшість допитаних свідчили, що вони насправді є Осецькими, прописані в Бердичівському повіті і є дворянами. Усіх перерахованих селян заарештували і вислали етапом Ставище–Плоска–Миколаївка–Тараща–Радомишль, але голів їм не поголили . Решту вислали до Києва і там також допитували. Дехто, як Іван Скороход, вже тоді повернулись до Потіївки, тобто підкорились . Власник Черепинського лісового заводу звенигородський купець Лейба Мотровський, у якого жили й працювали збіглі, також дав свідчення, зауваживши, що селяни називались дворянами . Осецькі на допитах просили, щоб їх залишили в Таращі.
1858 р. почалась судова тяганина, дуже характерна для бюрокра¬тичної системи імперії. Зокрема, було зроблено запит до бердичів¬ського земського суду, звідки надійшла відповідь, що за указами 1855-1856 рр. подібні справи належить припинити .
Ще 7 травня 1856 р. до київського губернатора надійшло прохан¬ня селян потіївського маєтку, які не бажали сплачувати казенні по¬датки та виконувати повинності (зокрема, при наборі рекрутів) за 50 збіглих мешканців Потіївки та Рудні Шлямарки і просили повернути збіглих на батьківщину . До заяви додавався пере¬лік збіглих: 11 зі Шлямарки і 4 з Потіївки: Лука Іванович Тивоненко, Адам Олександрович Харченко, Петро Петрович Даниленко, Яків Лукинович Лукашенко .
Невідомо, скільки часу заарештовані провели в ув'язненні, але їх справа затяглася аж до 1862 р. Вона, до речі, мала таку офіційну назву: "Про людей з володіння княгині Щербатової, які шукають свободу". Справа знову розглядалась таращанським судом . Станом на 15 квітня 1863 р. налічувалось 44 душі збіглих . Оскільки це вже був пореформенний період, їх нарешті визнали вільними . Так пов¬ною перемогою закінчилась більш ніж столітня боротьба потіївців за свободу.
Важливим і дуже цікавим є питання про те, чи повернулись звіль¬нені втікачі на батьківщину. Маючи в своєму розпорядженні подвір¬ний опис села за 1866 р., у котрому перелічені всі місцеві господа¬рі, стверджуємо, що з усіх відомих нам списків збіглих потіївщів, у ньому знаходяться лише прізвища трьох селян: Іван Якович Лукашенко, Іван Михайлович Харченко та Іван Наумович Скороход . Очевид¬но, саме вони першими повернулись до своїх домівок, на прадідівську землю. Проте проведена звірка є, очевидно, не вповні ефективною, адже повернутися могли вже не стільки батьки, як їх діти: дехто із збіглих провів у вимушеній "еміграції" півжиття. Цікавим є й інше: в XIX ст. ми не зустрічаємо в джерелах прізвищ Осецьких, які, оче¬видно змирились і звикли до своїх нових прізвищ. Зате в XX ст. у повоєнний час їх прізвища добре відомі місцевим мешканцям. Прожива¬ють Осецькі переважно на північ від Потіївки в селах, які входили колись до Потіївського маєтку (зокрема, в с.Заміри) .
Продовження вивчення джерел, зокрема перевірка наведених у справах Осецьких актів XVI-XVIII ст., допоможуть розв'язати питання Осецької шляхти. Адже залишається багато нез'ясованих моментів, у тому числі й проблема локалізації села Осічі, яке за одними джерелами знаходилося на південний схід від Потіївки біля витоків р.Осічі (Шлямарки) і прилягало до горбулівських маєтків Тиша-Биковських, а за іншими – на північ чи північний захід, біля витоків р.Вузні (Візні), де знаходились села потіївського маєтку, у тому числі й с.Заміри, звідки походять сучасні Осецькі.

Розділ 5. З ІСТОРІЇ ПОТІЇВСЬКОЇ ЦЕРКВИ ПОКРОВИ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ
Відтворення минулого будь-якого села чи міста неможливе без вив¬чення історії місцевої церкви, яка тривалий час була тут єдиною ре¬лігійно-культурною (та й суспільною) інституцією. Особливе значення мають матеріали церковних архівів для краєзнавства: дуже часто вони дають найцінніші свідчення про історію даного населеного пункту.
Потіївська церква має досить глибоке історичне коріння, котре сягає часів, коли край входив до маєтностей Києво-Печерського монас¬тиря, затим - київських митрополитів. Після Берестейської унії 1596р. місцеві маєтки перейшли до уніатських митрополитів, а у назві Потіївки увічнилась пам'ять про Іпатія Потія. Хоч свідчень про потіївську церкву тих часів ми не маємо, але припускаємо, що церква існувала в селі вже тоді - на початку ХУП ст.
Вірогідні свідчення про місцеву церкву відносяться до ХУШ ст. і стосуються уніатського періоду в історії краю. Проте, коли саме потіївська церква знову стала уніатською, джерела не сповіщають. В актах візитації Радомишльського деканату уніатської митрополії за 1730-1739 рр. потіївська церква відсутня, можливо тому, що вона ще залишалась тоді православною, а, можливо, просто не входила до орга¬нізаційної структури даної одиниці.
Документальні джерела засвідчують, що перехід потіївської округи під юрисдикцію уніатської церкви відбувся ще на рубежі ХУІІ-ХУІІІ ст., коли польський король секвестрував правобережні маєтки Печерського монастиря і передав їх львівському єпископові Й.Шумлянському, який перейшов у цей час на унію. 1714 р. уніатський митрополит Лев Кішка уклав контракт з київським хорунжим К.Стецьким на трирічну оренду "Потіївки, інакше Вереміївки" з навколишніми селами. 1717 р. контракт було поновлено ще на три роки. Під 1729 р. Потіївка згадується вже як володіння адміністратора уніатської митрополії єпископа Атанасія Шептицького. 1747 р. управитель митрополії Флоріан Гребницький вступив у володіння маєтками, у тому числі й Потіївкою.
Збереглось два акти візитації потіївської церкви другої половини ХУІІІ ст.: 1784 і 1789 рр. У першому (як і в інших джерелах кінця ХУІІІ-XIX ст.) дата побудови церкви не наводиться. Зате у візиті 1789 р. знаходимо це дорогоцінне свідчення: потіївська церква Покрови Пресвятою Богородиці була закладена 9 березня 1743 р. радомишльським деканом Я.Следкевичем і посвячена 1751 р. 1789 р. візитував церкву священик горбулівської церкви (він же - декан) отець Г.Сенькевич, який добре знав місцеву історію. Цінним є й інше повідомлення: церква була збудована на новому місці - отже, було й старе, де знаходився попередній храм. Вважаю, що найстаріша потіївська церква розміщувалась в уро¬чищі Веремійки (сучасна околиця Громада), де ще в XX ст. жителі села бачили при дорозі кам'яні хрести. Десь там знаходився мікротопонім Кам'яний Хрест, згадуваний у візиті 1784 р. До речі, в одному дже¬релі мовиться, що церква у Веремійках була "заведена" на унію свяще¬ником Кєльчевським 12 грудня 1742 р.
Звернемося тепер до візитаційного опису церкви 1784 р. - дуже ін¬формативного і докладного. Стояла та церква неподалік теперішньої, але ближче до річки (тепер це садиба п.Ткаченко). Була вона дерев'я¬на, трибанна, крита гонтом, з позолоченими залізними хрестами, шальо¬ваними стінами, мала 5 великих і 4 малих вікон. Біля церкви стояла одноярусна дерев'яна дзвіниця, однобанна із залізним хрестом, з двома бронзовими і одним чавунним дзвонами. Тут же знаходився цвинтар, ого¬роджений парканом (коли він був перенесений в інше місце, де зараз у Потіївці так зв. старий цвинтар, на якому вже давно не ховають, мені невідомо ).
У церкві були, старі образи - Покрови, Божої Матері, Св.Миколая. У вівтарі висів образ розп'ятого Ісуса Христа. Святі Дари зберігались в позолоченій скриньці, антимінс мав підпис митрополита А.Шептицького. Інші церковні речі: жертовник, 4 полотняних хоругви, образ для про¬цесій, полотняна плащаниця, срібний позолочений келих з підставкою, звізда і ложечка, ще один луджений келих, три служебних дзвоники, по¬серед церкви красувалось підвішене залізне панікадило. Гарно вигля¬дають в описі одяг священика, дев'ять шовковим фіранок, чотири бавов¬няних хустки, і чотири - багазійових. Церковні книги: оправлене в чер¬воний оксамит і срібло євангеліє, апостол, трифолой, псалтир, тріоді, октоїх, часословець, требник, метрична книга.
До 1782 р. священиком потіївської церкви був отець Якуб Ємчинський, у "Бозі зійшлий". 8 вересня 1782 р. парафію обійняв отець Шимон Ватотович, який закінчив 2-річну школу латинської риторики і був до¬сить освіченим - мав збірник власних проповідей до місцевого люду, а також багато власних книг. Дружина його, Маріанна, з попівен, слави¬лася своєю побожністю.
Місцевий дяк Никифор Ємчинський (син померлого священика), вив¬чився по-руськи. Візитатор дав йому негативну характеристику, бо дяк був великим пияком , не пильнував церковної справи і в момент візитації втік з села. На відміну від нього, паламар Павло, син Яцька, служив добре. При церкві було організоване братство. Титарі - старші брат¬чики - Яків Денисенко і Яків Харченко, їх помічники - Грицько Тивоненко і Максим Харченко, братчики - Петро Тивоненко, Василь Мартиненко, син Кирила, Андрій Тивоненко, Іван Тивоненко, Яцько Примак, Федір Костюченко, Дмитро Лук'яненко. Церковна каса (21 руб.) попов¬нювалась на свято Покрови з вільного продажу спиртних напоїв. Друге братство знаходилось в Облітках.
Опис парафії налічує 41 господарство в Потіївці, в Облітках - 15, Буках - 8, Ст.Буді - 11, всього - 119 парафіян, унесених до сповіда¬льних списків, які платили священикові щорічно по пів-корця озимини - (облітківці - по корцю). Візитатор позитивно, загалом, їх характеризує: "…всі у вірі святій греко-уніатській католицькій залишаються і відправ¬ляють щорічно пасхальну сповідь". Сумлінно виконував свої обов'язки і священик, навчаючи дбайливо і чуло свою паству молитвам і артикулам віри, заохочуючи до побожних вчинків.
У ХУІІІ ст. церква в Потіївці мала чималі земельні угіддя, які, що¬правда, документально не підтверджувались, але ними з "давніх" часів користалися попередники Ш.Ваготовича. Перше поле починалося на Веремійках біля Купалиного Болота і закінчувалось при дорозі до Майдану (думаю, що йдеться про поташовий промисел) розміром на 4 дні оранки. Друге знаходилось за церквою, в урочищі Потіївка: від Вакулиної Греб¬лі - за радомишльську дорогу до березини - на 3 дні оранки. Трете зна¬ходилось в урочищі Попелищі - на 2 дні оранки. Сіножаті були в урочи¬щах Нераж, Круглик, Дідівщина, Гнилий Ліс. Їх розміри вимірювались кількістю косарів: на 20 косарів, на 2, на 1, знову на 2.
Площа навколо церкви (плебанія) була, очевидно, центром села і починалась від ставка і греблі, далі межувала з садибами людей. На ній знаходились церковні будівлі: хата без спальні, але з пекарнею і коморою, хатина для зберігання овочів, стайня і обора для худоби, були тут і два городи.
Візитатор приписав священикові і громаді і надалі дотримуватися релігійних канонів. Вони мали також зробити ремонт підлоги і вікон, поправити церковний інвентар. Братство мало сплатити борги за недобір медових і грошових гарців (міра сипучих тіл).
4 січня 1789 р. була проведена друга візитація. Важливо, що вона зафіксувала в церкві іконостас дерев'яний, столярської роботи, з 4-ма образами, царськими і бічними вратами, але він був ще не закінчений. Священиком залишався Ш.Ваготович, 36 років.
Зі скасуванням унії наприкінці ХУІІІ ст. маєток перейшов у власність Торсукова, який, очевидно, відразу перевів село на православ'я. Принаймні, у списках уніатських сіл краю першої третини XIX ст.Потіїв¬ка не значиться. До речі, сусідні села - Моделів і Горбудів - ще довго залишалися уніатськими.
Російська православна церква запроваджувала свої порядки. Зокрема, візитації церков тепер уже не проводились. Священики повинні були що¬річно складати і подавати до єпархіального управління так звані клі¬рові відомості. У порівнянні з візитами цей вид джерел набагато бід¬ніший, проте він також має значну цінність. Тим більше, що збереглось їх дуже багато (потіївських - за 100 років, з 1817 по 1917 рр.).
Найстаршою є відомість за 1817 р. У короткому описі повідомлялось, що в церкві зберігаються срібні позолочені посудини, церковна ризниця - посередня, начиння достатнє. Священиком був Симеон Борзаковський, який прибув до Потіївки 1804 р., мав 42 р., у семінарії не навчався. Дяк - Конон Орловський, паламар - Іван Орловський, церковний старос¬та - Іван Денисенко. Приход складався з 462 душ чолов. і 497 жін. Крім Потіївки, до приходу входили села - Облітки, Ст.Буда, Н.Буда, Рудня Шлямарка, Бучки і Дубовик.
З 1830 р. священиком потіївської церкви був Гаврило Кукулевський (35 р.). Парафіян-потіївців налічувалось 222 чол. і 221 жін. За даними на 1835 р., священиком (з 1834 р.) був Євфимій Ольшевський, випускник Київської духовної академії. Того ж року помер дяк К.Орлов¬ський. Парафіян налічувалось 513 чол. і 564 жін. (у Потіївці - від¬повідно 2І2/2І5). Церква мала чимало орної землі, разом з сіножатями - 33 десятини. Священик і церковний причет утримувались коштом селян, хоча утримання було "дуже бідне".
1845 року (за іншими даними - І855) потіївська церква була від¬ремонтована. За даними на 1861 р. потіївським священиком був Петро Кошаревський, дяком - Пилип Соколовський. Того року священик виступив на захист сина шинкаря хлопця Івана Талька (15 р.), звинуваченого се¬лянами в скотолозтві.
За даними на 1893 р. у Потіївці 1891 р. була збудована нова церк¬ва, а стару розібрали. Ця церква стоїть і донині. Збудована на кошти парафіян, церква мала повний різьблений іконостас, перенесений, мабуть, зі старої церкви. До 1892 р. священиком був Андрій Кальницький, після нього - Петро Гордеев, випускник Київської духовної семинарії (28 р.). Дяк - Яків Соколовський, просфорня - Якилина Соколовська, церковний староста - Самуїл Максименко, помічник – Фотій Гоп. До парафії належали села Стовпець, Дубовик, Облітки, Шлямарка, Н.Буда, Ст.Буда, колонія Вовча. Усіх парафіян налічувалось 2563 чол., дворів - 371. Церковної землі було 41 дес. (для порівняння - селянські наділи становили не більше 2-3 дес. землі). Будинки для священика і причету збудувала поміщиця Щербатова.
Очевидно, з 60-х рр. у Потіївці діяла церковно-приходська школа, у якій вчителював у 60-х рр. згадуваний дяк Я.Орловський. 1891 р. школа була перетворена на приходське училище, яке розміщувалось у най¬маному будинку. Воно утримувалось за рахунок селян. 1893 р. у ньому навчалось 40 хлопчиків і 2 дівчаток. В Облітках - 36 хлопчиків.
На початку XX ст. у Потіївці з'явився новий священик - Яків Левитський (з 1897 р.). Псаломник, що мав сан диякона, - Іван Киселевич. У 1912 р. зафіксовано священика Георгія Нікітського.
Закінчуємо дореволюційну історію потіївської церкви кліровою ві¬домістю 1917 р. Священиком залишався Г.Нікітський, псаломник, що мав сан священика, - Стефан Винявський, просфорня - Надія Олафіїнська, церковний староста - Григорій Денисович Харченко. Приход складав 704 двори, 2817 чол. і 2491 жін. (у Потіївці - відповідно 221, 791, 843). До головної церкви були приписані новозбудовані - Вознесенська: в Новій Буді (збудована 1905 р.) і Миколаївська в Облітках (збудована 1900р.). 1912 р. за рахунок казни збудовано будинок священика, для псаломника - за рахунок прихожан. Церкві, крім цього, належали: клуня, возовня, амбар, конюшня, обора для худоби, льодник і погріб, перебудовані 1913 р.
Ще 1911 р. потіївська школа була перетворена в двокласну. Примі¬щення для неї збудувала казна. 1914 р. у Потіївці було відкирто однокласну земську школу. 1917 р. в приходській школі навчались 71 хлопчик і 34 дівчинки.
Згадувані джерела, уніатські й православні, дають досить загальне уявлення про старовинні образи, речі та книги, які зберігались у цер¬квах. Хоч мені не вдалося віднайти конкретні відомості про потіївські, але існують такі свідчення про церкви сусідніх сіл, які входили до Потіївської волості. Так, у сусідньому Горбулеві свого часу був знай¬дений рукописний требник ХVI ст. із записом, що книга належала ієрею Феодосію Старосельському, який купив її в горбулівського священика Петра Заблоцького. Неподалік у Жадьках у ХУІІ ст. зберігалось єванге¬ліє "апракос" з написом, що воно було подароване місцевій церкві Св. Георгія 1637 р. У Видиборі в ХУІІІ ст. зберігалась тріодь цвітна, подарована місцевій церкві Чесного Хреста Уляною Остапенко із Звягеля, яка придбала книгу в церкві с.Кам'яний Брід. У згадуваній горбулівській церкві у ХУШ ст. була також дуже рідкісна тріодь цвітна з припискою, що написав її дяк Іван до храму Св.Миколая цього села. Ці рідкісні церковні книги зберігались до революції в бібліотеці Києво-Софійського собору (подальша доля їх невідома ).
Доречно тут нагадати, що потіївці й тепер святкують храмовий празник Покрови. До революції воно святкувалося 2-3 дні.
Пореволюційна доля потіївської церкви відома: у 20-х чи 30-х рр. вона була закрита і потіївці змушені були ходити молитися до Нової Буди чи Обліток. Під час німецької окупації церкву відкрили, після війни комуністична безбожицька влада її знову закрила і пере¬творила на будинок культури. Було зруйновано дзвіницю, знесено бані. У час незалежності потіївці відновили свою церкву. Перша відправа відбулась 1992 р. на Великдень.



Розділ 6. З історії села в ХІХ – на початку ХХ ст.
6.1. ЕКСПЕДИЦІЯ ФРІДРІХА ГЕЛЬМАНА В ПОТІЇВСЬКИЙ МАЄТОК ПОМІЩИЦІ МАРІЇ КІКІНОЇ 1825 Р.
Минуле Потіївщини, складової частини колишнього Радомишльсь¬кого повіту, зберігає ще чимало таємниць. Про це, щоправда, добре подбала радянська влада, яка аж ніяк не була зацікавлена в глибо¬кому дослідженні історії краю. Відтак чимало фактів минулого було замкнено на довгі роки в спецхранах. Це, зокрема, стосується спад¬щини видатного українського історика Олександра Оглоблина, який у міжвоєнний час багато працював над історією Правобережжя. Саме в його особистому архіві, що, на щастя, зберігся, мені пощастило знайти матеріали до історії експедиції 1825 р,
Передісторія експедиції така. Від генерала Торсукова, влас¬ника маєтку наприкінці ХУ1П - початку XIX ст., Потіївка перейшла до його дочки Марії. Остання вийшла заміж за Петра Андрійовича Кікіна (1773-1834). Петро Кікін був непересічною особою, мав ти¬тули таємного радника, статс-секретаря, сенатора. Закінчив пан¬сіонат Московського університету, брав участь у війні 1812 р, (обі¬ймав посади флігель-ад'ютанта царя Олександра І, чергового генерала російських армій ). Будучи членом кількох наукових товариств, Петро Кікін входив до наукової та літературної еліти столиці. Товаришу¬вав з блискучим Державіним.
Одружившись на доньці Торсукова, П.Кікін відвідав їх маєтки на Київському Поліссі. 3"ясувалося, що місцеві землі багаті на ко¬рисні копалини і тут процвітають різноманітні промисли. Було зрозу¬міло, що місцеві джерела сировини (особливо рудні) вичерпувались унаслідок багаторічної експлуатації надр. Це, отже, стурбувало но¬вого власника, і 1834 р. він подав міністрові фінансів Канкріну "практичні замітки по залізних заводах у Поліському маєтку пані Кікіної". Записка була опублікована (правда, з великим запізненням) 1842 р, у "Трудах Минералогического Общества" під назвою "Описание минералов, находящихся в имении госпожи тайной советницы Кикиной".
Яких же висновків дійшов Петро Кікін? Спочатку він докладно описав поклади залізної руди, називаючи їх "рудою Потіївською", затим з"ясував техніку видобутку, яка, щоправда, дуже застаріла. "Деякі із місцевих руд, - писав П.Кікін, - переплавляючи спочатку на ча¬вун, можна затим перетворювати з користю і на виробництво заліза". При цьому він дивувався, що при загальному багатстві місцевих покладів руди і лісу, в Україну метали завозяться з Сибіру і досі не налагоджено їх місцеве виробництво. Додавалися, крім того, й стра¬тегічні інтереси: царизм хотів створити місцеву залізорудну базу для потреб київського Арсеналу, котрий виробляв гармати.
Очевидно, аргументи П.Кікіна вплинули на міністра фінансів, і той переконав царя. Було виділено, зрештою, 10 тис. рублів на про¬ведення спеціальних досліджень. Організацію і проведення експеди¬ції доручили берг-гауптману 6-го класу (гірничий офіцер) Фрідріху Йосипу фон Гельману, котрий був у той час мінцмейстером петербурзького монетного двору. О.Оглоблин знайшов у петербурзь¬ких архівах звіт експедиції, матеріалами котрого ми скористалися. Під назвою "Общий отчет занятиям по командировке в Полесье, с приложением геогностической карты всему обозренному округу й описа¬ния найденных в оном ископаемых" звіт був підписаний 10.12.1826р.
Експедиція побувала в Київській і Волинській губерніях, у ма¬єтках Кікіних, з метою докладних гірничих розвідок. Центром експе¬диції було обрано Радомишль. Звідси вирушали у Нові Вороб'ї і Потіївку. Перед тим було оглянуто Ставки, Мінійки і Коростишів.
Цікавою є характеристика місцевих потіївських грунтів: "Найголовніша час¬тина цього маєтку покрита тучним чорноземом доволі товстого шару, хлібородна і багата різним лісом". Зрозуміло, що сучасні уявлення про потіївські піщані грунти є продуктом "соціалістичного" пере¬творення сільського господарства краю.
Докладним є географічний і геологічний описи земель Потіївського маєтку. У північній його частині, на р.Тростяниці, знаходилась Буківська Рудня з двома руднями вище по ріці і однією - нижче. Про¬тягом 10 верст на ріці знаходилось 5 гребель, "восьма просто й худо устроенных", через що у квітні 1825 р. всі вони були знесені повінню. У районі Буків знайшли так зв. "гірничу" залізну руду - глинистий і бурий залізний камінь, котрий залягав між р.Тростяницею і рівчаком Бобровим, в урочищах Буки і Сичівка, Круглий Ліг, Коскове і по Будилівській дорозі. Площа руд - 1,5 версти х 300 сажнів. З'ясувалося це шляхом шурфування і буріння (було, зо¬крема, пробурено 32 свердловини глибиною до 35 футів).
На правому допливі Тростяниці - р.Візні, знаходилась Рудня Шлямарка - другий залізорудний центр маєтку. У районі Шлямарки покла¬ди руди зафіксовані в урочищах Нератове і Бервищі. Руди тут заля¬гали гніздами, площею 1200 кв.сажнів. Буріння в семи точках (гли¬биною до 5-8 футів) призвело до знахідок окремих брил від 3 до 5 футів у поперечнику, товщиною до 1 фута.
Експедиція визначила, що потіївські руди - це жовта крихка напівстверділа залізна вохра, частинки котрої складають сплющені кругляки бурого залізного каменю. Загалом же поклади руди були небагатими, оскільки добувались з одних і тих же рудокопних ям. Буківська і шлямарська фабрики, куди для переробки привозилась ру¬да, використовували відсталу технологію. Потіївська руда, крім то¬го мала невеликий відсоток заліза (30-40% чавуну), що уможливлюва¬ло лише виробництво м'якого заліза, придатного для сільськогоспо¬дарських виробів місцевого значення. Великими були втрати в сиро¬дутних горнах. Тому, підсумувала експедиція, велика промислова роз¬робка потіївських родовищ е недоцільною. Допускалось лише коротко¬термінове виробництво.
Доцільним було б тут подати історію рудень Радомишльського по¬віту. Обмежимось у цьому розділі деякими заввагами. Найстаріша рудня поблизу Радомишля зафіксована у джерелах ХІУ ст. Наступні свідчен¬ня відносяться до ХУП ст.: Малинська - 1639 р., Нянівська - 1630, на р.Осічі - 1622 р., залізні заводи в самому Радомишлі - 1683 р. Згадані Буківська Рудня і Рудня Шлямарка датуються 1768 р.
У середині XIX ст. залізорудну промисловість Київщини досліджу¬вав київський професор М.Бунге. За даними на 1856 р., у Радомишль¬ському повіті залишилось лише 5 рудень, котрі виробляли продукцію: Сичівська, Рихта, Шершнівська, Янцівська і слобода Біла Береза.
Виробництво заліза з місцевих (болотних) руд досліджувалось через 100 років - Поліською експедицією ВУАН. 1932 р. вона побу¬вала і на півночі потіївського маєтку: в Буках, Бучках і Сичівці. Старі люди, зокрема 98-річний дід Таранок, ще пам'ятали тоді про залізорудні промисли, а також про ковальську майстерність своїх предків. Зараз, звичайно, про давно минулі часи вже не пам'ятає ніхто.
Окремої розповіді заслуговує і виробництво поташу - промисел не менш древній у нашому краю. Досить сказати, що в Радомишльському повіті Київської губернії налічувалось 44 назви населених пунктів, у котрих вироблявся поташ (це були переважно Буди). Були ще й гути, у котрих вироблялося скло. Край, очевид¬но, забезпечував себе всім необхідним. Чимало продукції, як наприк¬лад, поташ, вивозилось у Європу.
6.2. Життя людей села: священики і парафіяни
в першій половині ХІХ ст.
Питань, винесених в заголовок нарису, я торкався в попередній книжці про Потіївку, зокрема, в розділі про потіївську церкву Св.Покрови. Найбільше свідчень про людей села вдалося зібрати в документах про Осецьких. Тепер я продовжую цю тему.
Останнім уніатським священиком Потіївки був згадуваний раніше Шимон/Симеон Вагутович, який десь із 1796 р. (в цьому році було ліквідовано в Радомишлі консисторію уніатських митрополитів) тихо змирився з долею і перейшов у православ’я. 10.11.1797 р. радомишльський протоієрей Іоан Лінієвич склав реєстр церков і священиків, які знаходилися у підпорядкуванні створеного Радомишльського духовного правління православної церкви. У Потіївці перебували священик Семи он Іоаннов Вагутович, дячок Конон Яковлєв Орловський . До пори до часу православна влада в Києві його терпіла, затим вирішила замінити. 24.08.1803 р. про висвячення нового священика сказано, що Симеон Вагутович, 46 р., за розпорядженням київського митрополита переведений в паламарі до "понадлежащего выучения" . Таким чином, православній владі московського зразка не підходив рівень освіти потіївського священика, який мав спеціальну освіту (закінчив школу риторики). Цікаво, що того ж літа, у липні 1803 р. за відсутності священика, сільських дітей Осецьких хрестив уніатський священник Моделева Роман Сенькевич .
Ким же замінили опального отця Вагутовича, колишнього уніата? На його місце претендував дяк с.Фасової Богуславського повіту Симеон Борзаковський. Спочатку кандидатуру схвалили потіївські прихожани, хоч він мав всього 28 р. Але при апробації кандидата в духовному правлінні стався "прокол", оскільки з’ясувалося, що проситель духовного звання "у читанні церковних і громадських книг" тупий, точніше, у нього "мало вміння читати книги перед народом з пристойною вимовою, співати по гласах не вміє, бо не вчився по нотах; дуже мало обізнаний в церковному уставі і пасхалії, писати по-руському вміє, арифметику – тільки початки, катехизму напам’ять не вміє цілком…" Відтак, Борзаковському заборонили богослужіння, поки не вивчиться.
Цікаво, що під згодою парафіян стоять імена: Федора Марченка, Федора Хоменка, Олександра Харченка, григорія Лукашенка, Левка Мартиненка Осецьких, Мойсея Ігнатенка, Данила Яковенка, Івана Кураченка та Івана Власенка. Оскільки вони були неграмотні, за них підписався економ Потіївки Петро Єнткевич, у присутності керуючого маєтками Торсукова Якова Дехтярьова . Після цього Борзаковський попросив дозволу підучитися. Вже 9 жовтня 1803 р. він склав новий іспит, який засвідчив уміння читання церковних книг і проповіді та ін. 15 жовтня 1803 р. кандидат був рукопокладений в Києві в священики і призначений у Потіївку .
З кінця ХVIII ст. у потіївській церкві дякував згаданий Конон Орловський. 28 травня 1801 р. він подав заяву про посвячення його в стихар, тобто, просив підвищення статусу. При цьому свідчив, що йому 37 р., одружений, народився на передмісті Львова Ключів, перебував у різних церковних школах, знає польску і руську грамоту. Прохання підтримав отець Вагутович і 18 парафіян, за яких підписався економ Томаш Канофойський . 4.06.1801 р. Конон Орловський захищав свого сина Івана, якого з Києва вимагали віддати на навчання. Отже, Іван мав "увічну" ногу і знаходився в "затьмаренні" розуму, тому навчатися не може . Незважаючи на це, Іван Орловський з 7.08.1807 р. став паламарем . 13.11.1807 р. була заведена судова справа, за скаргою дяка, за якою мешканець Потіївки Григорій Заєць побив без усяких причин паламаря Івана Орловського, у домі Мойсея Прокопенка . Наприкінці 1814 р. паламар Орловський подав прохання про посвяту в стихар, яке підтримав отець Борзаковський і парафіяни, які добре його характеризували. Хоч кандидат і не мав спеціальної освіти, проте в читанні і співі був умілий. Апробація в духовному правлінні також дала позитивні результати (Іван знав напам’ять катехизис). Потіївцям було важливо, що він не пияк, не лінивий, не наклепник, не сварливий, не любодійця. Серед прихожан його підтримали церковний староста Роман Костюченко, а також Мойсей Ігнатенко, Данило Яковенко, Филон Костюченко, Григорій Лукашенко. За них, неграмотних, підписався економ Ян Осипович і отець Борзаковський. 21.02.1815 р. він був посвячений у Києві . 1819 р. священик С.Борзаковський (43 р.), дяк К.Орловський (55 р.) і паламар І.Орловський (31 р.) подали прохання про дозвіл на ремонт церкви. У рапорті благочинного повідомлялося, що вимагається перекрити куполи. Прихожани вже заготували матеріал і зібрали гроші – 180 руб.
1824 р. отець Симеон Борзаковський допустився промаху: обвінчав селян поміщика Михайлівського з Київського повіту Ігната Яковицького (народився в Моделеві) з Василиною Ткаченко, без дозволу поміщика. Радомишльський суд визнав шлюб нечинним. Духовне правління помітило й інші недоліки в здійсненні шлюбу. Крім того, благочинний Ф.Война дав негативну характеристику священикові: він був "зараженным пьянственною страстию". Назагал, було вирішено послати винного до Києво-Видубицького монастиря на єпитимію на 0.5 року "в чорні монастирські труди". Відбувши покарання, отець Симеон, на його прохання, був переведений в с. Корчівку . З 1826 по 1829 рр. парафію обіймав отець Федір Колтановський, про якого лише відомо, що він важко переносив потіївське захолустя. Починаючи з 1827 р., подавав скарги-прохання . 28.06.1829 р. він скаржився на убогість жителів, які не були здатними взагалі до обробітку церковної землі і не могли навіть себе самих прохарчувати. Відтак, він просився в іншу, багатшу парафію. Оскільки про отця Колтановського відомо, що перед прибуттям до Потіївки він перебував при резиденції єпископа Афанасія, вікарія митрополита Київського, де служив першодияконом (йому було всього 28 р., мав четверо дітей), то стає зрозумілим ставлення священика до місцевих сільських проблем . 1830 р. в Потіївці з’явився отець Гаврило Кукулевський, який також швидко перейшов у Кичкирі. Фактично, до 1834 р. приход був вакантним. Затим в Потіївку прибув отець Євфимій Ольшевський, випускник Київської духовної академії. Це був перший потіївський священик, який мав спеціальну духовну освіту . Проте в 1834 р. благочинний рапортував, що ситуація в Потіївці несприятлива, переважно через бідність: село розміщене в лісах на піщаному і болотистому грунті, земля "нездатна" для хліборобства, церковні землі не обробляються, заросли лісом, прихожани бідні, попередні священики займалися господарством і ледве заробляли собі на прожиття. Але, що важливо, не витримав у таких умовах отець Ольшевський, який "крайне пристрастился к пьянству", мав пастирські недоліки, за що на нього скаржилися прихожани (церковний староста Тимофій Григорович Лукашенко, Іван Данилович Денисенко, Федір Дмитрович Мойсеєнко, Адам Ігнатович Лук’яненко, Михайло Іванович Довжик та ін. За них, неграмотних, підписався колежський регістратор Сенчковський. У рапорті 12.09.1838 р. характеристика священика ще гірша: від постіної пиятики він захворів на падучу. Духовне правління розпочало слідство. Отець поклявся, став менше пити. Потім не витримав. 15.02.1839 р. о.Антоній Гороновський з Радомишля спостерігав дивну поведінку священика: перекривлене лице, лихоманка в тілі, ікання, дивні розмови про дияволів і апостолів, загрозу Спасителю. Найгірше, що п’яного отця бачили в Потіївці парафіяни, одного разу – без нижньої білизни. Нарешті, 23.06.1839 р. його понизили до рангу дяка і перевели в с.Підгірці Київського повіту . Затим до Потіївки попросився Карпо Гриневич, диякон с.Кердани Таращанського повіту, який також застав у селі непорядки і бідність. Приход був багатолюдний, але складався з шести сіл, відстань між якими була неблизькою . У 40-х рр. джерела фіксують ще одного Потіївського священника – Феофана Воронкевича, який 20.12.1844 р. виконав доручення духовного правління: їздив у с.Янівку розслідувати справу про пограбування місцевої церкви .
До 1861 р. життя потіївців було незавидним, дуже "скудним" (цей вираз зустрічається в документах найчастіше). Сказане стосується моїх предків по лінії матері з родини Личних. Отже, в 40-х рр. ХІХ ст. у Потіївці на вулиці, що вела від центру до виїзду на Нову Буду, проживала молода сім’я Петра і Мотрони Личних (обом було по 25 років), в яких народилася дівчинка. За садибним планом і подвірним описом 1866 р., господар Петро Потапович Личний мав ділянку за № 12, яка складала 1дес. 940 саж. Архівна справа, яка виникла в результаті випадку з подружжям Личних, має назву "О предании церковному покаянию крестьян Петра и Мотрону Личных за потерю в пьяном виде их дитяти" . Справа розглядалася в Київській духовній консисторії у 1846 р.
Що ж сталося з Личними та їх дитиною, якій було всього два місяці від народження? Сталася досить таки трагічна, але банальна для тих часів річ. У перший день Різдва 1845 р., 7 січня подружжя Личних вийшло з домівки і пішки відправилося в гості до своїх родичів в Стару Буду. Мотрона з дитиною на руках йшла окремо, бо Петро мусив ще перейтися лісом, де він мав якісь справи. Отже, він прибув до родичів лише в полудень. Мотрона пішла до своєї рідної сестри Парасковії Шкандевич, а Петро – до своїх рідних сестер Катерини і Авдотьї Матвійчук. Зазвичай, Петро добре випив, а ввечері зі своїми шваграми Андрієм та Ігнатом Матвійчуками заглянув до корчми, де зустрілися з швагром жінки Давидом Шкандеєвим. Разом випили ще півкварти горілки. Тільки після цього Петро згадав, що має сім’ю і пішов за нею. Під вікнами хати родичів жінки він, начебто, підсілухав розмову, в якій його мила жінка хвалилася, що гуляла з чоловіками дівкою. П’яному здалося, що вона його не любить. Зайшовши до господи, Петро випив щей тут, зати обоє стали збиратися до сестри Петра Авдотьї. Там Петро почав придиратися до Мотрони, завів сварку: Мотрона швидко зібралася додому, бо наступив вечір. У лісі Петро догнав жінку, щоб іти разом. Стан обох був такий, що бійка була неминучою. У ній Мотрона поклала дитину перед Петром на сніг, а сама втекла (потім вона показувала, що рятувалася від розлюченого чоловіка). Петро пізніше з великим трудом пригадував, що, начебто, взяв дитину на руки (навіть чув, що вона рухається) і пішов далі, але збився з дороги. Як він загубив дитину, не пам’ятав: його розбудили на другий день в конопельні під Новою Будою селяни Ілля Мельник і Трохименко. Петро кинувся назад, в Старій Буді зустрів жінку, яка також шукала дитину, але було вже пізно. Зрештою, їх заарештувала поліція. Люди влаштували пошуки уздовж лісової дороги, але марно.
Лише 18 січня, тобто, на щедрий вечір, селяни сусіднього Сільця (Федір Ковальчук, Дмитро Чернюк, Вознюк) знайшли маленьку замерзлою поблизу Старої Буди, біля дороги, під сосною. Лікар, який оглянув труп, визначив, що насильницької смерті не сталося: дитина померла від переохолодження.
Справа Личних розглядалася в Київській палаті карного суду, а також була відомою в губернському правлінні МВС. Очевидно, випадок потіївський був неординарним. Там справа проходила у зв’язку із "чрезмерным пьянством". Було винесено якесь рішення, яке в Потіївці сприйняли з "задоволенням". Як свідчать матеріали церковної справи, які я вивчив, Личних покарали за місцем проживання шмаганням плітьми, кількість яких визначила Київська карна палата: Петра – 30 ударів, Мотрона – 20. Покарання виконувала земська поліція. Духовна влада, в свою чергу, наклала своє покарання: подружжя мало відправитися на епітимію до якогось монастиря, для очищення совісті, щоб надалі такі вчинки "не покушались".
Єдина "світла" сторінка в наведеній справі – це характеристика подружжя Личних у побуті. Громадянський суд визнав, що вони обоє в супружньому житті цілковито одобрені". Напевно, вони довго каялися, молилися за свої гріхи. Зрештою, їх життя на цьому не зупинилося, хоч і завдало важкого уроку. Можливо, наступне життя і діяння виправили прикру помилку. Принаймні, мені добре відомо, що репутація моїх предків по маминій лінії в Потіївці була завжди однаковою: вони були чесними, порядними, трудолюбивими, побожними. До певної міри, вони були покірними, але такими їх зробили антиукраїнські окупаційні режими: російський і комуно-більшовицький, яким ніколи не буде прощення в пам’яті моїх земляків.



6.3. Садибний план і подвірний опис Потіївки 1866 року
Документ, про який йтиме мова, зберігався в Потіївці у місцевого вчителя Юрія Топчія. Відтак він потрапив до мене, за що я вельми вдячний своєму землякові, який, розуміючи вартісність документальних/картографічних джерел, передав свій скарб мені в руки. При цьому п.Топчій повідомив, що карту з подвірним описом Потіївки знайшов на горищі будинку покійний нині вчитель Волинчик. За моїми свідченнями, йдеться про будинок, котрий був колись попівством, тобто, в ньому проживав місцевий священик.
Отже, документ має таку назву: "Усадебный план с.Потеевки Киевской губернии Радомысльскаго Уезда крестьянъ собственниковъ изъ владения Помещицы Княгини Щербатовой. Измерение произведено по поручению Радомысльскаго Мироваго Съезда Участковымъ Землемеромъ Хмельницкимъ въ 1866 году". Сам план села виконаний в кольорі: синіми і голубими фарбами, вулиці зафарбовані у світлобежові тони. Внизу зазначено про звірку плану з оригіналом, що й засвідчив Відповідальний землемір (підпис не читається). Отже, йдеться про засвідчену копію джерела.
Щодо дати джерела, то тут напрошується таке зіставлення. За моїми даними, саме 1866 р. Потіївка отримала, у зв’язку із реформами 60-х рр., викликаних падінням кріпосного права, статус центру однойменної волості. Так, знайдена архівна справа має назву: "О преобразовании с.Потеевки в волостной центр (Из ведомости о передаче государственных крестьян местным учреждениям)", 1866 . Серед опублікованих матеріалів, дотичних до питання про статус села, як волосного центру, згадаємо, що з початку ХХ ст. збереглися "Ответы волостного писаря Потиевской волости Н.Терещенко по программе" (йшлося про розвиток сільського господарства) . У 1895 р. волосним старшиною був Василь Павлович Демченко, писарем – Іван Андрійович Михайлюк , у 1904 р., відповідно – Степан Малий і Іван Путято . На жаль, інших матеріалів про Потіївську волость поки що віднайти не вдалося, хоча інформація про їх місцезнаходження мені відома.
Публікуємо план у додатку в дещо зменшеному вигляді (шкода, що не в кольорі). Проте його цінність від цього не применшується. Спочатку звертаємо увагу на планувально-просторовий розвиток Потіївки. Майже всі вулиці старого села були прокладені ще тоді, тобто, до 1866 р. До слова, вони зберігаються й тепер. Єдине, чого немає на плані, - це продовження центральної вулиці від греблі з мостом у напрямку на Житомир. Очевидно, дороги через Потіївку на Житомир тоді ще не існувало. Та й гребля була розміщена дещо північніше і не так прямолінійно, як тепер. Ставок також був набагато довшим. У середині ХІХ ст. не було й вулиці, яка тепер з’єднує лікарню з автобусною і йде далі на північ.
Думаю, що центральне перехрестя села знаходилося на тому місці, що й тепер. Центром села була церква з прилеглими ділянками, позначеними абревіатурою "Ц.З.", тобто, "церковна земля". Цікаво, що церковна земля розміщувалася не тільки довкола церкви, а й продовжувалася від перехрестя далі на північ і простягалася майже до місточка по теперішній вул. Радянській (по-сільському – Солопні), уздовж берега ставка. Найдовшою вулицею села, як видається, була пряма вулиця від виїзду на Дубовик до виїзду на Нову Буду, з півдня на північ. Вулиця Громада, як її називали давніше (теперішня Шевченка), була, можливо, коротшою.
Основними об’єктами, які були в селі, і які чітко позначені на плані, є ділянки землі з будівлями селян, тобто, селянські садиби. На плані чітко вималювані будівлі: землемір зумів вказати навіть їх розташування щодо вулиць (фасадом чи боком). Житлові будинки зафарбовані в сірий колір, а господарські будівлі – в чорний. Всі ділянки землі пронумеровані.
Не менш цінним є розміщена на карті справа "Подворная опись", побудована за номерами на плані, зі вказівкою площі наділів. Наводимо її повністю, зі збереженням канцелярського колориту тодішньої російської (общепонятної) мови.
1. Афанасій Іванов Денисенко - 1 дес. 1218 саж.
2. Михайло Петров Максименко – 1 дес. 708 саж.
3. Денис Іванов Денисенко – 1 дес. 636 саж.
4. Матвій Іванов Денисенко – 3 дес. 48 саж.
5. Микита Григорієв Денисенко – 1 дес. 932 саж.
6. Андрій Тимофіїв Лукашенко – 1 дес. 524 саж.
7. Констянтин Павлов Личний – 1 дес.
8. Григорій Констянтинов Личний – 1 дес. 1041 саж.
9. Іван Яковлев Тивоненко – 1 дес 921 саж.
10. Гаврило Трохимов Денисенко – 1 дес. 712 саж.
11. Григорій Іванов Денисенко – 1 дес. 474 саж.
12. Петро Потапов Личний – 1 дес. 1940 саж.
13. Семен Кирилов Денисенко – 1 дес. 1406 саж.
14. Павло Іванов Денисенко – 1 дес. 869 саж.
15. Вакула Карпов Денисенко – 1 дес. 944 саж.
16. Павло Павлов Ігнатенко – 1 дес. 1140 саж.
17. Петро Григорієв Тивоненко – 1 дес. 371 саж.
18. Андрій Федоров Довгий – 2178 саж.
19. Стефан Іванов Тивоненко – 2318 саж.
20. Пилип Михайлов Тивоненко – 1618 саж.
21. Павло Тихонов Мартиненко – 1618 саж.
22. Степан Миронов Лукашенко – 2337 саж.
23. Григорій Андріїв Лукашенко – 1660 саж.
24. Клим Лукашенко – 1661 саж.
25. Данило Григорієв Зайцов – 1599 саж.
26. Григорій Романов Костюченко – 1968 саж.
27. Марко Іванов Харченко – 1 дес. 704 саж.
28. Мартин Максимов Харченко – 1 дес. 435 саж.
29. Никифор Феодосієв Мойсеєнко – 1 дес. 1077 саж.
30. Онуфрій Григорієв Лукашенко – 1 дес. 609 саж.
31. Іван Яковлев Лукашенко – 1 дес. 409 саж.
32. Кирило Григорієв Лукашенко – 1 дес. 205 саж.
33. Іван Наумов Скороход – 1980 саж.
34. Дмитро Харченко – 2060 саж. Б.Євфим Лукашенко – 1 дес. 462 саж.
35. Мойсей Федоров Скороход – 1 дес. 462 саж.
36. Федір Ісааков Денисенко – 1 дес. 830 саж.
37. Федот Яковлев Харченко – 1 дес. 1548 саж.
38. Максим Іванов Кузьменко – 1 дес. 232 саж.
39. Дем’ян Тихонов Личний – 1 дес. 602 саж.
40. Федір Андрієв Харченко – 1 дес. 820 саж.
41. Макар Костянтинов Личний – 1 дес. 1764 саж.
42. Григорій Сидоров Мельниченко – 3 дес. 550 саж.
43. Архип Євстафієв Мартиненко – 1862 саж.
44. Прокофій Тихонов Мартиненко – 2275 саж.
45. Михайло Яковлев Мартиненко – 2106 саж.
46. Данило Павлов Мартиненко – 1 дес. 108 саж.
47. Максим Адамов Лук’яненко – 1 дес. 180 саж.
48. Оникій Іванов Тивоненко – 1 дес. 672 саж.
49. Сава Киселенко – 1 дес. 640 саж.
50. Йосиф Мойсеєв Ігнатенко – 1 дес. 510 саж.
51. Иван Федоров Харченко – 1 дес. 5 саж.
52. Пилип Тихонов Гоп – 1 дес. 2272 саж.
53. Павло Адамов Лук’яненко – 2 дес. 553 саж.
54. Григорій Петров Максименко – 1 дес. 1353 саж.
55. Михайло Павлов Данильченко – 1962 саж.
56. Лука Михайлов Довгий – 1962 саж.
57. Тихон Антонов Коцюба – 1 дес. 624 саж.
58. Григорій Власов Цюпа – 1 дес. 1102 саж.
59. Іванъ Іванов Лук’яненко – 1 дес. 1187 саж.
60. Григорій Іванов Харченко – 1 дес. 1068 саж.
61. Марко Михайлов Харченко – 1 дес. 400 саж.
62. Григорій Михайлов Д…….. – 1 дес. 736 саж.
63. Дмитро Карпов Малярчук – 1 дес. 480 саж.
64. Іван Олексієв Харченко – 1 дес. 608 саж.
65. Максим Миколаєв Харченко – 1 дес. 360 саж.
66. Осип Іванов Харченко – 1 дес. 148 саж.
67. Овсій Яковлев Харченко – 1 дес. 18 саж.
68. Петро Яковлев Максименко – 1 дес. 260 саж.
69. Радіон Ульянов Тивоненко – 1 дес. 428 саж.
70. Дениъ Григорієв Харченко – 1 дес. 880 саж.
71. Іванъ Михайлов Харченко – 1 дес. 98 саж.
Всього – 90 дес. 1847 саж.
Під волосним правлінням – 1200 саж.
Колишньої корчемної – 1200 саж.
Всього – 91 дес. 1847 саж. З них незручної, під вулицями і провулками – 8 дес. 276 саж. Під ставком, річкою, болотом і крутиною – 10 дес. 1312 саж. Всього – 18 дес. 1588 саж.
Всього зручної і незручної – 110 дес. 1035 саж.
Цікаво, що волосне правління знаходилося не в центрі, а на самому краю села, при виїзді на Нову Буду. А корчма розміщувалася в самому центрі, на перехресті. Поза межами села зображено декілька об’єктів, прокреслених олівцем: при виїзді на Облітки, справа – церковна земля (пізніше олівцем хтось дописав "Шкільн."); при виїзді на Дубовик – цвинтар (старий цвинтар).
Унікальність карти і подвірного опису Потіївки 1866 р. очевидні. Найважливішим є те, що джерело повертає нас у майнові/поземельні стосунки тієї пори, дозволяє переконатися, де в селі проживали колись наші предки. Зрештою, планувально-просторовий розвиток села середини ХІХ ст. не становить тепер жодних загадок.




6.4. Хроніка подій місцевого життя у 1912-1916 рр.
(за газетою "Радомыслянин")
Дослідження історії краю спонукало мене до пошуку масових джерел кінця ХІХ – початку ХХ ст. Одним із таких є, як відомо, преса, проте ражомишльска повітова газета в Україні не збереглась. Я віднайшов її в газетному фонді Російської національної бібліотеки в Санкт-Петербурзі, і це є виликим успіхом краєзнавства Радомишльщини. Зберігся повний комплект "Радомыслянина" за 1912-1916 рр. Зміст газети та її інформативний потенціал я описав у спеціальній публікації . Багатство краєзнавчих матеріалів газети вражає. Проте, до історії конкретного населеного пункту їх не так вже й багато. Подаю хроніку подій місцевого життя в Потіївці та навколишніх селах, яку вдалося вичленувати в загальній масі матеріалів газети.
- 10.06.1912 р., № 5. Проведений "військово-кінний" перепис повіту показав, що лише в Потіївській волості розводять великих коней, причому, в господарствах німців-колоністів. Корови також не відзначаються породою. Зазвичай, це непоказні "тосканки". Несподівано, на виставку до Москви було відправлено місцевих корів, у тому числі й з Обліток.
- 27.06.1912 р., № 12. Днями здійснено ненавмисний замах у Моделеві на життя селянської дівчинки А.Довжик хлопчиками Я.Римарчуком і К.Лукирчуком. Вони стріляли на полі з рушниці, проте, не вціливши в зайця, знайшли іншу ціль – дівчинку, яку легко поранили (стаття "Бешкетування хлопчика").
- 11.07.1912 р., №18. В статті "Потреби села" описано школу в Моделеві: "У ньому маленька, але цікава красивим українським стилем стара церква (стиль, щоправда, зіпсований новими приділами). Поблизу церкви убогі хати священика і псаломника. Поблизу них… на зразок великого хліва з чорними стінами… церковна школа. Стара, тісна, дітей у селі багато, інтелігенції як кіт наплакав…" Щасливим випадком був інтелігент п.Коцебчук, який підняв питання і добився побудови міністерського училища. Дуже діяльний вчитель Бендриков. Але обох перевели в інше місце. Восени минулого року розпочали будову. Це справді велика будівля (земська школа).
- 18.07.1912 р., № 21. "Про лічницю в Потіївській волості". "Потіївська волость є однією із найбільших в повіті. У ній більше 90 населених пунктів. Хоч вона і розміщена не дуже далеко від Радомишля, але якось в глибокому куті, на межі з волинською губернією. Вочевидь, завдяки своєму розташуванню, ця величезна з чисельним населенням волость, до 1911 р. мала всього лише одну міністерську школу (в с.Моделів)…Також в районі волості немає поштового закладу, і для того, щоб відіслати листівку, громадяни з якогось села Жадьки чи Дерманівки повинні подолати 40-верстний шлях до Радомишля…
Обділена волость і іншими культурними благами. Наприклад, всю волость обслуговував один-єдиний медичний фельдшер. …Про лікаря, акушерку, лікарню – доводиться тільки мріяти. Часто.., як наприклад у с.Вовче, майже все сімейство вимерло через відсутність протидифтеритної сироватки. Люди помирали від дрібниць.., передовсім – діти. Нарешті, 1908 р. земство відкрило лічницю з медикаментами, лікарським персоналом, взагалі зі всіма вигодами. Проте справа тягнулася до 1911 р., поки питання не було підняте "знизу": склали ухвалу, написали подання. Особливо добивалося місцеве Волосне правління. І ось лічниця відкрита – справжня. Але потіївці бояться, щоб не сталася її "скороминуча" смерть. Справа в тому, що досі нема приміщення, вони розміщується в старій будівлі церковної школи, схожій на хлів. А пацієнтів за один місяць зареєстровано дуже багато. Земство виділило на будові амбулаторії 2500 руб., землю відвела громада, але цього дуже мало. І зараз амбулаторія знаходиться в хліві, там же мешкає фельдшер, лікар приютив ся в чужій квартирі, лічниця не постачається лікарняним посудом і медикаментами".
- 4.01.1913 р., № 2. 28 січня в с.Моделеві була вчинена публічна продажа майна Пінхаса Мошковича Рабиновича, через борг Якову Бірюкову.
- 23.01.1913 р., № 10. Передова: "Завдяки географічному розташуванню, малонаселеності та ін., наш повіт відрізняється від інших своїм бездоріжжям". Становище особливо погіршилося теперішньої зими. "Особливо погано приходиться ведмежим куткам нашого повіту, яких так багато. Останні тільки починають повертатися до життя з наступом зими, зі встановленням санної дороги. В іншу пору року вони, здебільшого, відрізані від усього світу і перебиваються доходами від продажу хліба і дрібними заробітками. Бездоріжжя нинішньої зими остаточно вбило всілякі прояви життя в цих ведмежих кутках…"
- 6.02.1913 р., № 16. "Земське життя". У порядку дня Земських зборів внесено питання "Про побудову будівлі Потіївської дільничної лічниці".
- 1.03.1913 р., № 26. "Царство забобонів". Види бор – досить велике село, є церковно-приходська школа, церква. Якась жінка Л., татарка, неосвічена, лікує будь-які хвороби: дає маленькі папірці, дрібно списані якимись ієрогліфами. Велить хворим покласти їх у воду і пити по 3 чайних ложки в день (плата – 3-10 руб. з гостинцями).
- 8.03.1913 р., № 29. "Треті Надзвичайні Повітові Земські Збори". Доповідь "Про побудову будинку лічниці в с.Потіївці" зробив К.П.Григорович-Барський. Таким чином, 11.03.1912 р. було дозволено придбати громадську будівлю, яка повинна бути перенесена на ділянку землі, відведену безоплатно сільською громадою. Але ця ділянка відведена лише у січні цього року, тому рішення не виконане. Крім того, неможливість мати в с.Потіївці квартири для медперсоналу змусили Управу перенести амбулаторію в с.Горбулів, скориставшись пропозицією поміщиці Артамонової, яка надала приміщення для амбулаторії і квартиру для лікаря.
- Тепер у Потіївці більш сприятливі умови. Можна скупити матеріал зі старої будівлі амбулаторії (775 руб.) – цього вистачить побудови невеликої лічниці з невеликими квартирами для персоналу. Земство збирається збудувати амбулаторне стаціонарне відділення на 7 ліжок, кухню, пральню, невелику квартиру для лікаря, 3 квартири для фельдшерсько-акушерського персоналу, хлів, льох, льодовню та ін. господарські будівлі. Видатки – більше 17 тис. руб.
- Збори схвалили будову. Думки розійшлися з питання способу будови: господарським методом чи засобом здачі з торгів. Гласний проф.. Павловський звернув увагу на те, що в проекті відсутня часовня і покій для розтину. Григорович-Барський відповідав, що закон забороняє зберігання трупів при сільських лікарнях. Були пропозиції щодо розширення площі для лікаря. Дповідь була затверджена. Збори ухвалили будову господарським методом.
- 7.04.1913 р., № 42. "Потреби кооперації в нашому повіті". Серед нових кредитних і позичково-збережувальних товариств згадане Облітківське.
- 19.04.1913 р., № 45. "Провінція". Село Горбулів. Днями вранці, за годину до сходу сонця, на північній стороні неба було видно "знамення" у вигляді зигзагів блискавиці. Їх сполучення являло собою букви, які читалися як "Перемога".
- 1.05.1913 р., № 50. "Провінція". Село Заміри. Лютує повальна хвороба свиней, гине молодняк, відгодовані свині, є величезні збитки. Господарі не закопують трупів, а вивозять на вигін, де їх поїдають голодні пси.
- 19.05.1913 р., № 58. "Хроніка". В потіївську дільничну лічницю тимчасово призначений фельдшером Боневич на місце Пономарьова.
- 17.09.1913 р., № 109. "Хроніка повіту". Село Заміри. Затягнулися хлібні жнива через дощі, багато хлібів зіпсовано в покосах і в копах. Врожай нижчий середнього: жито – 6/8 кіп на 1 дес., пшениця – так само, вівса – 10/12 кіп, гречки – 6/7 кіп. Картопля і городина вродили погано. Фруктів в біжучому році взагалі не було (весняний холод знищив цвіт).
- 1.10.1913 р., № 113. – "Хроніка повіту". Мешканці с.Заміри зініціювали клопотання про побудову в їх селі однокласного земського училища, асигнувавши 500 р.
- 1.12.1913 р., № 138. "Хроніка". Акушерка Шепелицької дільниці Богачукова переведена в Потіївський, а потіївської Лупанданна – в Малинський.
- 24.01.1914 р., № 10. "Хроніка". Згаданий мировий суддя Потіївської волості Д.Е.Василевський.
- 23.03.1914 р., № 36. "Хроніка повіту". Село Заміри. Виділена для школи будівля у центрі виявилася непридатною. Тоді – садибу по дорозі на Будилівку. Місце високе, хоч трохи задалеко від села. Нова Буда. У селянина Івана Мартинова Процента вкрадено коня з конюшні, 150 руб. Розслідував пристав Свиценко. З Києва привезли собаку-нишпорку, яка своїми пошуками збаламутила багно селянського життя. Пес пішов через городи на 1 версту і вийшов до домівки підсудного "кацапа" Артема Баранова і, при натовпі в 200 осіб накинувся на нього.
- 23.04.1914 р., № 48. "Хроніка". Виїзна сесія Київського окружного суду засудила мешканця села Потіївської Буди Симеона Парфентієва Желанного, 45 р., за крадіжку дощок і пластин у селян. Дегеля і Гертера – до 10 міс. арештантських відділень.
- 21.09.1914 р., № 114. "Хроніка". Тимчасовий лікар Потіївської дільниці Чаусов звільнений зі служби, згідно з проханням. На посаду фельдшера призначено акушерку Грушевську.
- 14.01.1915 р., №10. "Хроніка". В списку убитих і поранених на війні – Родіон Сидоренко з Потіївської волості. "Хроніка повіту": пожежа. 5 січня в с.Потіївці знищено пожежею майно Берка Пинського. Згоріла хата, хлів, домашня обстановка, одяг, 3 корови, всього збитків – на 680 руб. Та ж пожежа знищила майно деяких селян на суму 1500 руб.
- 15.01.1915 р., № 11. В списку убитих на війні – пропав безвісти Максим Чумак з Потіївської волості.
- 5.02.1915 р., № 28. "Хроніка". З 1 лютого в Потіївську дільницю призначено жінку-лікаря М.І.Кислову, фельдшером – Радзимовського. Звільнені – Черкас і Грушевська.
- 26.02.1915 р., № 46. Убитий на війні Олександр Самійленко з Потіївської волості.
- 25.03.1915 р., № 68. "Хроніка повіту". 19 березня в Новій буді на будівлях Микити Карпельова трапилася пожежа, яка знищала хату, хлів і клуню, домашню худобу. Збитки – 536 руб. Згоріли також діти – трирічна Анна і однорічний Олександр (батьки були відсутніми). У селі Драночка Потіївської волості 1 травня велика пожежа знищила 8 хат.
- 6.01.1916 р., № 3. "Хроніка": Таємний винокурний завод. 5 січня в 4 ранку в селі Гуті Потіївській повітовий справник А.А.Гавинський за участі пом. наглядачів Ф.А.Павшина і Боржинсьбкого при 4-х кінних стражниках викрили таємний винокурний завод. Горілка конфіскована, завод описаний і опечатаний, затримані чистосердечно визнали таємне винокурі
- 11.12.1912 р., № 274. "Хроніка": Нещасні випадки. У хуторі Перешкода біля села Дубовика селянка з С.Моделева Олександра Нестерчукова, 35 р., з необережності попала під залізний вал на газомоторному млині Андрія Мультана, внаслідок чого загинула.

4 коментарі:

  1. Дякую автору за дуже цікаву статтю.

    ВідповістиВидалити
  2. А якщо с. Ложніце..є теперішнім с.Дубовик? "Ложніце" значитьв улоговині,внизу. А Дубовик якраз і є внизу на р.Осєчі(Шлямарці). Можливо стадо і пропало від того,що болотиста місцевість..потонув.... Ніхто ж не знає коли заснований Дубовик,і чого така назва? Дубів там,щось не видно...

    ВідповістиВидалити
  3. Село Гряда все таки було! На німецьких і польських картах передвоєнних воно було позначене на місці Прибудка...теперішнього,а Прибудок на місці с.Дорогунь.....! Совєти навіть могилки того села планували зрівняти до війни..заборонили хоронити..але видно не встигли,бо війна! Там і зараз збереглись пам'ятники ручної роботи гранітні! Багато розбомбили,бо бої були страшні! Отак комуністи знищували багаті"куркульські"села! Бо моя баба розповідала,що дуже гарне було село,багате з брамою на в'їзді!

    ВідповістиВидалити