Потіївський дуб

Скільки років було дубові, що височів донедавна на околиці Потіївки на Житомирщині, достеменно ніхто не знає. Але гігантом його пам'ятають ще в XIX столітті — розповідав мені тітчин чоловік, покійний нині Григорій Андрійович Максименко. Про це в свою чергу він почув від своєї бабусі. їй належала сіножать, посеред якої розкинув шати зелений красень.

Вирішила баба якось піти на прощу до Єрусалима, вклонитися Гробу Господньому. Хто з нас сьогодні може дозволити собі таку подорож — просто так, заради віри, а не шмаття на продаж?

На дорогу потрібні були гроші. І баба продала... дуба. За шість карбованців. Ні, не на будівельний матеріал, хоча з цього велетня вистачило б деревини якщо не на хату, то принаймні на добрячий хлів. Та ще й дров було б не на одну зиму, а свиням — жолудів. Просто у дерева і сіножаті навкруг нього з'явився новий власник. Ні в кого рука не піднялася б рубати таке дерево, розповідала баба. Ним пишалися сільчани. А мешканці навколишніх сіл, коли хотіли підкреслити чиюсь велич і силу, казали: здоровенний, мов потіївський дуб... У його затінку швидко верталися сили косарям.

Бабине паломництво тривало багато місяців. За цей час її супутниця - молодиця з Моделева - народила на пароплаві десь у Середземномор'ї хлопчика. А коли повернулися, малюк уже бігав і дивував поліщуків чудернацькими заморськими словами.

Першим на рідній землі прочан вітав дуб. Ще верст за десять від села баба впізнала далеко на обрії велетенську крону, що здіймалася над синіми смугами лісів.

І попросила жінка у дерева пробачення, одкупила його назад. Теж за шість карбованців.

Через роки сіножать і дуб над мальовничим рівчаком успадкував тітчин чоловік. Тут дядько Ригор навчав мене косити. А у хвилину перепочинку розповів оцю історію. І згадав дещо з власного життя.

В перші місяці війни він служив «шохвером», тягав своїм ЗІСом на буксирі гармату. Відступали, снарядів було обмаль. Одного дня шлях зненацька перетнули німецькі танки. Не встигли артилеристи одчепити гармату, як їх усіх накрив снаряд. Отямився дядько у полоні. То тепер німці такі добрі — гуманітарну допомогу шлють, а тим, хто на них спину гнув, марки випла¬чують. А тоді Ригор думав, що капець. У таборі посеред поля просто неба полонених варта цькувала собаками, якщо хтось одважувався підійти до колючого дроту. Їсти доводилося траву і листя. Коли, вирвавшись із полону, виснажений, завошивлений солдат (дружина не одразу впізнала його) повертався, гадав, що не подолає останніх кілометрів. Та побачив у синьому мареві рідну крону — заплакав, витер сльози і дійшов до своєї хати.

А тітка Люба згадувала, що дуб рятував життя і в буквальному розумінні — його просторе дупло під час нальотів фашистських літаків вміщувало одразу шістьох дорослих.

Коли прийшов мир, дядько Ригор уже не сів за кермо. Машини в колгоспі з'явилися пізніше. То вже старший син, Жорж, кататиме мене в кабіні зеленого «студебекера». Зате дядько став чудовим ковалем, теслею, механіком. Збудував собі нову хату, багатьом сельчанам, допомагав моєму батькові — безрукому фронтовикові. Виростили з тіткою дочку і чотирьох синів. Помер у 1993-му, якраз в День Радянської Армії.

Якось серед ночі за декілька років перед тим потіївчани прокинулися від дивного гудіння. Горів дуб! І грози не було, а в дуплі і на верхівці стовбура вирувало полум'я. Швидше всього, якісь розбишаки розклали в дуплі багаття. Примчали на машині пожежники. Але довго нічого не могли вдіяти. У наскрізному дуплі тяга утворилася, немов у соплі реактивного двигуна. Бабусі хрестилися і казали, що то почався кінець світу. Вогонь виривався нагору з потужним гуготінням, у якому можна було почути і тупіт татарської кінноти, і дзвін козацьких шабель, і громи революцій, і гуркіт німецьких танків. Десятки обгорілих сталевих коробок стояли по війні в тутешніх полях і гаях. Усе це бачив і пам'ятав старий дуб.

А за рік-другий потому навесні обпалене дерево, яке вважали мертвим, викинуло паростки, засвітилося, як раніше, зеленим сяйвом молодого листя. Правда, вже не таким розкішним, як колись.

Та вже наступної зими була буря. В якусь мить село здригнулося від сильного поштовху. Неначе важка бомба гупнула. То впав старий богатир. Деякі гілки увійшли на кілька метрів у мерзлу землю. Так там і лишилися.

... Бензопилка кілька разів скреготала і виходила з ладу. Ножі викрешували іскри, торкаючись старих осколків у тілі дуба. А надкорінну частину богатирського стовбура так і не змогли розпиляти.

Володимир ШУНЕВИЧ, всеукраїнська газета «Сільське життя»