Влітку 1944-го Прибутком
поширився поголос, що у єврейського хлопчика Арона, який мешкав у родині Василя
Рогутського, знайшлися рідні, котрі мають приїхати за ним. Але звідки й коли
з’явилась ця дитина у сім’ї односельця, ніхто толком у селі не знав…
Одного
осіннього дня 1941 року, коли гітлерівський чобіт уже впевнено топтав нашу
землю, Василь Рогутський збирав гриби у лісі. Раптом в кущах зачулося дитяче
схлипування. Дід Василь підійшов ближче і побачив перед собою переляканого і
знесиленого хлопчика дев’яти-десятирічного віку. З першого погляду старий
зрозумів: дитина з єврейської родини. А про те, що сталося з євреями у
Радомислі в серпні, довкруж уже були добре начувані.
Хлопчик
був дуже голодним і переполохано озирався навкруги.
Дід
як міг, заспокоїв дитину, дістав їй з кишені хлібину, що припас із собою до
лісу. Небаром він дізнався, що хлопчину звали Ароном. Він справді був євреєм,
жив у Радомислі з батьками, яких заарештували поліцаї, а йому пощастило втекти.
Отак, блукаючи кілька днів навмання лісом, хлопчик дістався до Прибутка. Утікач
виявився на диво сміливим і кмітливим, оминаючи місця, звідки відчував
небезпеку. Адже в ту пору окупанти та їхні прислужники повсюдно виловлювали
євреїв. Доносили на нещасних й відщепенці, котрі не проти були поживитися чужим
добром, а то й оселею.
Рогутський
доладу зрозумів, що може накликати на себе й рідних біду (він проживав з дочкою
та онуками), але совісний чоловік не міг залишити бідолашну дитину
напризволяще.
У
заростях лози дід обладнав невеличкого куреня, у якому й влаштував Арона.
Щоденно Василь гнав сюди на випас корівчину, прихопивши з собою їжі для хлопця,
з яким потім пас худобину.
День
за днем хлопчина і дід дедалі тісніше прив’язувалися один до одного.
Проте
поступово все дужче повіяло холодами, задощило. Мешкати далі у кущах для дитини
стало неможливим. Всупереч родині, Рогутський забрав Арона до своєї домівки.
Спочатку оселив він його на горищі, а коли заморозило, обладнав хлопцеві одне
кубельце у хаті в запічку, а друге – під ліжком. Онукам найсуворіше заборонив
розповідати будь-кому, що у них мешкає чужий хлопчак. Дід навіть навмисне
пересварився з сусідами, не бажаючи бачити у своїй хати непроханих і випадкових
гостей.
Врешті
дочекалися Рогутські весни. Проте, дещо заспокоївшись, втратили вони пильність.
Арон почав з’являтися на вулиці, гуляти з сільськими дітьми, гнав з усіма пасти
худобу. Відтак про появу «чужинця» дізнався місцевий староста.
Він
завітав до Василевого обійстя, побачив незнайому дитину, розпізнавши в ній
єврейські риси, і наказав негайно відвезти хлопця в Радомисльську поліцію.
Жодні умовляння й посилання на те, що хлопець є рідним онуком з Борщева, не
подіяли. Староста наполягав на своєму.
Проте
дід Василь, що всім серцем прикипів до чужої дитини, не міг змусити себе
вчинити таке з Ароном. Він постав перед непростим вибором: якщо виконає наказ
старости — згубить хлопчину, а не виконає – підведе під загрозу власну родину.
Тож
одного дня Василь Рогутський повідомив, що їде з Ароном до Радомисля в поліцію.
Насправді ж він завіз хлопця у Борщів до Санька Щипанського, заміжньою за яким
була Василева старша дочка. Дід зметикував, що у цій родині поміж п’ятьма
онуками буде легше переховувати ще одну дитину.
Та
через два дні, побоюючись за життя власних онуків, Рогутський забрав Арона з Борщева.
Декілька днів він переховував хлопчика в іншого зятя – Миколи Некришевича, в
Ляховій (таку назву тоді мали сучасні Осички). Проте й там це було вкрай
небезпечно, адже виявилося, що по сусідству мешкали два сільських поліцаї. Один
з них, як з’ясувалося, частенько гостював у Некришевичів.
Тож
знову дід обладнав пристановище для Арона в лісі. Разом з хлопцем він нерідко й
сам ночував у скиртах, копицях, прихоплюючи з дому харчі. Вдень вони пильно
спостерігали за дорогами, довколишніми селами, аби завчасно помітити можливу
небезпеку.
Та
раптом сталося непередбачене: підпільники з групи Івана Бугайченка (під псевдом
«Чорний» він проживав у Ляховій) почали ночами палити необмолочені скирти
хліба. Відтак поліція почала влаштовувати облави і разом із селянами взяла
скирти під цілодобову охорону. На узліссях, обабіч доріг влаштовувались
засідки. Усіх незнайомих та підозрілих затримували і доправляли на допити до
поліційних дільниць.
Здавалося,
дід Василь з Ароном опинилися у безвиході, обкладені, мов вовки, зусибіч
червоними «прапорцями».
Одначе
порятунок для них прийшов зовсім несподівано. Одного дня Рогутський навідався
до Ляхової за продуктами. Тут він дізнався, що у селі саме перебуває Володимир
Рихальський, який обіймав посаду чи то начальника, чи то заступника начальника
Радомишльської поліції. Той нагодився сюди, щоб пришпетити місцевих поліцаїв
стосовно пошуку паліїв скирд, а принагідно завітав на гостини до свого тестя
Ригора Некришевича. Ригор Павлович, колишній потьомкінець, доводився двоюрідним
дядьком Василевому зятеві Миколі. Отут і осяяла діда, здавалося б, авантюрна
думка: поскаржитися Рихальському на самого старосту.
Він
узяв із собою свого тезка-онука Василька і пішов з ним до Ригора. Слід
зазначити, що дев’ятирічний онучок зовні чимось походив на єврея – чорнявий,
худорлявий, кучерявий, ще й із загостреним носиком.
Рогутський
поставив Василька перед очі поліційного начальника і сказав, що ось цього його
онучка староста називає «жиденям», не дозволяє йому бувати у Рогутських і
вимагає, щоб хлопчину доправили до поліції. Звісно, підтвердив їхню кревність і
Некришевич.
Рихальський
розпорядився передати старості, аби той залишив сім’ю Рогутських у спокої, щоб
онук міг повсякчас перевідувати діда.
Це
вже справді був порятунок. Дід Василь одразу доправив розпорядження
Рихальського старості. Арон відтепер дістав надійну «посвідку» на проживання і
цілком легально оселився у Рогутських. Проте цього разу присутність хлопчика в
родині все ж надто не афішували.
Відкрито
з’явився Арон поміж люди лише після визволення села від загарбників. Майже
відразу вирушив Рогутський з хлопцем до Радомишля. Проте нікого з сім’ї та
рідні Арона серед живих не зосталося. Усіх їх розстріляли у сумнозвісному
Кузьмичевому урочищі. Дід Василь залишив хлопчиковим сусідам свої координати на
випадок котроїсь звістки, а у райвиконкомі Арона зареєстрували як сироту.
На
тому й повернулися вони у Прибуток.
Невдовзі
надійшов переадресований сусідами лист, з якого дізналися, що у Харкові мешкає
близька Аронова рідня. Рогутські повідомили їм про хлопчину і трагічну долю
його родини.
Незабаром
харківські родичі приїхали до Прибутка. Як не жаль було розлучатися Рогутським
з Ароном, якого вони вже мали як за рідного, всі усвідомили, що там, у Харкові,
у рідні хлопчині буде краще…
Проте
зв’язків з родиною, що у скрутний час з ризиком для себе прихистила його, Арон
не залишав. У Харкові він закінчив інститут, працював інженером, головним
інженером, директором на одній з шахт у Караганді. Часто надходили звідти та
від родичів Арона до Прибутка посилки з гостинцями.
В
кінці 1950-х Арон навідався до далекого поліського села, що стало йому рідним.
На жаль, дід Василь на ту пору вже відійшов у світ інший. Наразі уклонився він
могилі свого рятівника, поблукав місцями, у яких переховувався від недоброго ока,
подякував праведній родині за вчинене нею добро. На тому зв’язок із ним
обірвався…
А
насамкінець цієї розповіді – декілька рядків з біографії Василя Рогутського.
Народився він приблизно 1875-1878 року. Двадцятирічним юнаком був призваний на
службу до царської армії, де відбув десять років. Служив на Кавказі, брав
участь у війні з турками. Заробивши трохи грошенят, повернувся додому і
прикупив у Прибутку собі землі, на якій збудувався. Як годиться, одружився,
обзавівся господарством. Був досить заможним. Проте землі свої згодом
розподілив поміж дочками, які порядкували вже кожна окремо. Тож під
розкуркулення, на щастя, не потрапив. Отак і прожила вік ця проста, зовні нічим
особливим не примітна людина, що мала щиру душу і добре серце.
Немає коментарів:
Дописати коментар